Депресивний синдром (ДС) спостерігається вдвічі частіше у хворих на цукровий діабет (ЦД), ніж у популяції та особливо часто − у стаціонарних хворих з ускладненим перебігом хвороби. Аналогічно частіше ДС зустрічається у хворих з іншою важкою соматичною патологією – після перенесеного інфаркту міокарда і з онкологічними захворюваннями. Для визначення депресивних станів використовують різні опитувальники, які характеризуються високою релевантністю та специфічністю і запропоновані для використання в клінічній практиці з метою діагностики ДС. Однак досі залишається недостатньо вивченою діагностична цінність основних опитувальників у хворих на ЦД та можливості покращення діагностики ДС. Це питання стає особливо актуальним з огляду на важливість своєчасної діагностики ДС, який є одним із факторів, що впливає на перебіг ЦД та призводить до його декомпенсації. Мета: визначити поширеність ДС у стаціонарних хворих на ЦД за допомогою різних опитувальників, що використовуються для визначення депресії, та порівняти їх діагностичну цінність. Матеріал і методи: опитування з використанням найбільш уживаних у клінічній практицішкали депресії Бека, опитувальника про стан здоров’я паціента-9 (PHQ-9) та шкали самооцінки депресії Занга проведене в 167 хворих на ЦД 1-го (ЦД1) та 2-го (ЦД2) типів, які знаходилися на стаціонарному лікуванні в діабетологічному відділенні клініки. Результати. Серед обстежених 167 хворих на ЦД середньої та тяжкої форми було 110 жінок та 57 чоловіків у віці від 18 до 82 років (середній вік 55,3±1,1 року). Згідно з результатами опитування ДС спостерігався в 110 з них (65,9%) за шкалою Бека, та в 97 (58,1%) за опитувальником PHQ-9. У цій же групі осіб опитування за шкалою Занга виявило депресивні розлади лише у 24 хворих (14,4%). З урахуванням результатів двох шкал (PHQ-9 і Бека) ДС був виявлений у 124 хворих (74,3%). Це обумовлено тим, що ДС був діагностований одночасно за шкалами опитування PHQ-9 та Бека у 83 хворих (49,7%), а в решти ДС був виявлений за одним з опитувальників: у 27 (16,2%) за шкалою Бека та в 14 (8,4%) за шкалою PHQ-9. Усі хворі з ДС діагностованим за шкалою Занга мали підтвердження діагнозу як за шкалою PHQ-9, так і за шкалою Бека, і тому ці дані не впливали на загальну кількість випадків депресії. Зі 110 хворих із ДС, виявленим за опитувальником Бека, у більшості спостерігалися зміни легкого та помірного ступеня тяжкості – у 49 та 27 осіб відповідно, що становило загалом 69,1%. Серед решти хворих був діагностований ДС вираженого (26 осіб або 23,6%) та тяжкого (8 осіб або 7,3%) ступеня. Серед 97 хворих із ДС, визначеним за опитувальником PHQ-9, у 52 (53,6%) були знайдені мінімальні прояви депресії, у 28 (28,9%) – легка депресія, що становило 82,5%. Лише в 9 хворих (9,3%) виявлені ознаки вираженої депресії (середньої тяжкості) та у 8 (8,2%) – тяжкої. Із 24 хворих із ДС, виявленим за шкалою Занга, у 23 (95,8%) із них депресивні розлади мали легкий ступінь і в 1 (4,2%) хворого – помірний. Висновки. Визначено, що ДС у госпіталізованих хворих на ЦД виявляється в 65,9% за опитувальником Бека, у 58,1% за опитувальником PHQ-9 та вірогідно нижче, у 14,4%, за шкалою Занга. Одночасне застосування двох опитувальників, PHQ-9 і Бека, дозволило діагностувати ДС у 74,3% хворих. Особливістю ДС у хворих на ЦД є те, що в переважній більшості випадків (69,1% та 82,5% за шкалами Бека та PHQ-9 відповідно) він мав мінімальний, легкий або помірний ступінь тяжкості. ДС у хворих на ЦД діагностується в середньому у 2 рази частіше в жінок, ніж у чоловіків. Найчастіше ДС є в жінок із ЦД2 старшої вікової категорії (60-75 років), у якихнерідко спостерігається тяжка форма депресії. Більшу та однакову діагностичну цінність мають опитування за шкалами Бека та PHQ-9, меншу – за шкалою Занга. Одночасне використання опитувальників Бека та PHQ-9 покращує якість діагностики ДС у хворих на ЦД. Висока частота ДС та її відомий негативний вплив на перебіг ЦД вказують на необхідність проведення обов’язкової діагностики та терапії депресії у хворих на ЦД.