Концепція реабілітації широко використовується у науковому дискурсі соціальної роботи як інтегрований підхід до надання спеціалізованих послуг, який виходить за традиційні межі лікувальної медицини, а швидше спирається на філософію невід’ємного права клієнта реабілітаційних послуг чи членів його сім’ї брати активну участь у рішеннях щодо його здоров’я. Однак, у вітчизняному та закордонному науковому дискурсі відсутній уніфікований підхід до розуміння соціальної реабілітації і її розглядають з огляду контексту дослідження. Ця наукова стаття є частиною дослідження в межах проєкту з виконання наукового дослідження і розробки «Дослідження розвитку соціально-реабілітаційних послуг для дітей з інвалідністю та їх сімей на рівні територіальних громад у воєнний та повоєнний періоди» (реєстраційний номер № 2022.01/0166), що фінансується Національним фондом досліджень України, та має на меті здійснити системний аналіз наукових підходів до концепції реабілітації осіб з інвалідністю у закордонній практиці соціальних інтервенцій. У процесі системного аналізу наукового дискурсу виявлено, що дискусії щодо розуміння широкого контексту концепції реабілітації беруть початок ще з 1960-их рр., змінюючи фокус уваги з медичної до соціальної парадигми інвалідності та спираються на біопсихосоціальну модель, яка пропонує розглядати соціально-реабілітаційні послуги як інтегровані, мультидисциплінарні, клієнтоцентровані. Результати дослідження демонструють, що соціально-реабілітаційні послуги діляться на базові та спеціалізовані і включають в себе медичні, освітні, соціальні та професійні втручання, спрямовані на підвищення автономії та спроможності особи з інвалідністю. Поряд з тим, реабілітаційна команда включає як сервісних фахових постачальників послуг, парапрофесіоналів, членів сім’ї (батьків, опікунів, законних представників) та членів громади і здійснюється за структурними протоколами реабілітації.