Актуальність. Епідемія ВІЛ-інфекції, яка зачіпає мільйони людей в східній частині Європи, залишається однією з найважливіших невирішених проблем охорони здоров’я. Пацієнт-орієнтований підхід до ВІЛ-інфікованих осіб підвищує якість надання медичної допомоги, впливає на достовірність статистичних даних, раціоналізує планування та адекватність використання державних коштів. Особливо актуальними стають питання коморбідності патології органів травної системи при ВІЛ-інфекції та формування прихильності до ефективної антиретровірусної терапії (АРТ). В зв’язку з чим посилюється роль практики сімейної медицини у виявленні, лікуванні та веденні гастроентерологічних захворювань у ВІЛ-інфікованих пацієнтів в Україні.
Мета дослідження: Дослідити роль лікарів загальної практики-сімейної медицини в обстеженні та веденні ВІЛ-інфікованих осіб із супутньою патологією травної системи.
Матеріал та методи. Проведено анкетування серед 200 лікарів загальної практики-сімейної медицини (ЗПСМ) та 292 лікарів - вузьких спеціалістів ряду закладів охорони здоров'я м. Києва та різних областей України за допомогою розробленої анкети шляхом інтернет-опитування та з використанням паперових носіїв.
Результати та їх обговорення. Лікарі загальної практики-сімейної медицини відмітили досить низьку участь в моніторингу дотримання та побічних ефектів АРТ, а також ведення супутньої патології травної системи (ТС) у ВІЛ-інфікованих пацієнтів. Більшість опитаних лікарів зазначили відсутність чітких алгоритмів дій у випадках розробки клінічних маршрутів ВІЛ-інфікованих пацієнтів із супутньою патологією ТС, і майже всі респонденти підтвердили доцільність використання в своїй поточній практиці розроблених для таких пацієнтів алгоритмів їх ведення. Переважна частина лікарів ЗПСМ не знали в повному обсязі маршрути руху ВІЛ-інфікованих пацієнтів від встановлення діагнозу до досягнення ними стійкої вірусологічної /імунологічної відповіді і, таким чином, не мали можливості в повних обсягах вести супутню патологію ТС. ВІЛ-інфіковані пацієнти, які проходили АРТ та негативно реагували на неї, практично не повертались до лікарів ЗПСМ і тому не отримували належну продовжену всебічну та координовану медичну допомогу з приводу різної патології ТС. Повернення ВІЛ-інфікованих пацієнтів від лікарів-спеціалістів до лікарів ЗПСМ виявилось низьким, епізодичним, що може пояснювати зниження можливостей лікарів ЗПСМ ефективно контролювати клінічні результати лікування патології органів ТС та побічних ефектів АРТ.
Висновок. З’ясовано певні проблеми виявлення патології ТС у ВІЛ-інфікованих та подальшої тактики ведення таких пацієнтів. Внаслідок невідповідності та недостатніх обсягів скринінгу коморбідної патології органів ТС у ВІЛ-інфікованих пацієнтів в практиці лікарів ЗПСМ багато хронічних патологій залишаються невиявленими. Наявність непролікованих супутніх захворювань органів ТС при ВІЛ-інфекції може бути фактором ризику зниження ефективності АРТ у таких пацієнтів. В зв’язку з цим, особливу увагу лікарів сімейної медицини слід звернути на вчасне виявлення, лікування та моніторинг захворювань органів ТС у ВІЛ-інфікованих пацієнтів. Вбачається доцільним впровадити чіткі алгоритми спільних дій лікарів ЗПСМ та спеціалістів, які беруть участь у веденні ВІЛ-інфікованих пацієнтів із супутньою патологією ТС.