Сучасні Підходи До Діагностики Та Лікування Урогенітального Синдрому

Abstract

Перименопаузальні розлади в сучасному світі є значною проблемою жіночого населення з погляду на збільшення тривалості життя і високу активність життєдіяльності сучасних жінок перименопаузального віку. Більш ніж третина жінок у перименопаузі має урогенітальні порушення у вигляді різноманітних проявів вагінальної і цистоуретральної атрофії. Багатокомпонентний комплекс урогенітальних симптомів торкається нижньої третини генітальної зони, а спільність походження стероїдозалежних ділянок пояснює синхронність порушень. В останні роки активно вивчаються особливості розподілу і щільності стероїдних рецепторів в урогенітальному тракті. Суттєві вікові зміни виявлено відносно щільності ядерних рецепторів ERβ, ERα. Одним із найважливіших чинників, які визначають характер і час настання менопаузи, є інгібін А і В. У репродуктивному віці він підтримує гонадотропностероїдний баланс, розвиток домінантного фолікула. Зниження рівня інгібіну В – ранній маркер настання менопаузи, а підвищення ФСГ – вторинне явище, яке свідчить про тривале згасання яєчників. Послідовність процесів інволюції патогенетично пов’язана з порушеннями гемоциркуляції, подальшою ішемією, дистрофією, зниженням проліферативної активності епітелію, дефіцитом глікогену, підвищенням pH, порушенням мікробіоценозу. Наслідком цього є синильний кольпіт і диспареунія. Зниження колагену в структурах піхви, тазових зв’язок призводить до пролапсу сечового міхура, уретри та стресового нетримання сечі. Зміна чутливості й складу мускаринових рецепторів сечового міхура та уретри також призводить до появи дизуричних явищ і нетримання сечі. Діагностика пацієнток з урогенітальним синдромом (УГС) залежить від скарг пацієнток. Гінекологічний огляд, кольпоскопію, мікроскопічне, мікробіологічне дослідження здійснюють при симптомах вагінальної атрофії; шкалу Барлоу використовують для уточнення ступеня урогенітальних розладів (УГР-атрофії), оцінки виду, ступеня сечового нетримання; урофлоуметрію – для оцінки швидкості спорожнення сечового міхура; профілометрію – для виявлення наявності сфінктерних порушень. Терапія УГ порушень має кілька напрямків. Місцева протизапальна, – з урахуванням стану слизової, наявності флори, – полягає в призначенні антисептичних ванночок, антибіотиків у вигляді кремів, супозиторіїв. Озонокиснева вагінальна інсуфляція спрямована на поліпшення мікроциркуляції, реологічних властивостей крові, оксигенації тканин, стимуляцію та регенерацію епітелію, нормалізацію мікробіоценозу піхви, підвищення імунного статусу. Метод дозволяє досягти високого протизапального, знеболювального ефекту, активує власні резерви організму. Важливе застосування гормональних препаратів естріолу місцево, у досить низьких дозах, але з вираженим проліферативним ефектом на епітелій сечо-статевого тракту з поступовим відновленням мікрофлори, ангіопротекторною дією, поліпшенням тонусу м’язів, гіалуронізацією зв’язок. Для пацієнток із нетриманням сечі передбачені консервативні та оперативні методи. Тренування м’язів тазового дна за методикою А. Кегеля застосовують при легкому ступені стресового нетримання сечі. Уретроцистоцервікопепсії – операції, які використовують при цистоцеле і гіперактивності уретри. Середній ступінь нетримання сечі при напруженні ефективно коригується парауретральним введенням формувальних препаратів. Тяжкий ступінь стресового нетримання вимагає слінгових уретропексичних операцій. Імперативне нетримання лікують антагоністами мускаринових рецепторів для релаксації детрузора, збільшення наповнення сечового міхура та зменшення частоти сечовипускання. При гіперактивному сечовому міхурі з гіпертонусом детрузора використовують електростимуляцію пудендального нерва. Сакральна нейромодуляція при імперативному нетриманні сечі стимулює регіональні провідні шляхи, пригнічує детрузор і покращує скоротливість м’язів тазового дна.