Очевидно припустити, що країна, в якій маємо діалог науки, есеїстики,
публіцистики й мистецтва, здатна до світоглядної суб’єктності і проявляє
виражену національну стійкість [1]. Такий діалог, який виходить на світоглядний
рівень, можна назвати філософським мистецтвом в широкому сенсі слова.
Саме в ньому виявляється реальність практичної філософії, адже філософське
мистецтво здатне впливати і на розум, і на серце, дозволяючи усвідомити
й розв’язати як екзистенціальні, так і соціальні проблеми і кризи. Безпосередній
перехід теоретичної філософії у практичну породжує її нежиттєві
форми, які можуть ставати тією політичною ідеологією, яка пригнічує
особистість. Жодні правильні моральні принципи й імперативи, що закладають
в основу практичної філософії, не здатні гуманізувати її, якщо вона
не наповнена сердечністю, свободою й поліфонічністю образного мислення
і дії. Натомість філософська есеїстика, філософська публіцистика й філософське
мистецтво (у строгому сенсі) олюднюють жорсткість філософських теорій
і не дають практичній філософії на їх основі перетворюватися на ідеологію
світоглядного поневолення.