No abstract

Аналіз ключового терміна в сучасній літературі цілком зневажений. Тим більше за всіма доступними джерелами уніфікованого варіанту використовуваної категорії у сучасній правознавчій теорії. Хоча водночас не можна стверджувати і про повну відсутність уваги до поняття «заборона». Обґрунтовано, що поняття заборона постає визначальним чинником правового дискурсу. Потреба удосконалення наукових ідей для правозастосовної практики стосується заборони як одного із методів правового регулювання, а також диференціювання меж заборон, які регламентують відносини в інших галузях права (житлове, митне, сільськогосподарське, підприємницьке, сімейне, трудове та ін.). Доведено, що термінологічна недостатність дефініції «заборона» підтверджує неоднозначність її семантики, виявленої у філософському, лінгвістичному, правовому, психологічному та ін. дискурсах. Це свідчить про величезну потенційну змістову сутність функціонального поняття. Отже, оцінювати заборону лише із кримінально-правових чи з філософських позицій у процесі законотворчої чи правозастосовної діяльності не достатньо. Щоб визначити позитивні довгострокові наслідки заборонних заходів, виправданим у застосуванні є комплексний підхід оцінювання нормативності запропонованих заборон. Зроблено висновок, що табу піддаються просторово-темпоральним трансформаціям та оцінкам. Прийнятні зміни заборон часткові (тимчасові) як засоби для поліпшення морально-психологічної атмосфери у суспільстві (колективі). Від обмежень очікують і позитивних стимулів. Проблематика міжгалузевого функціонування заборон та їхня уніфікованість – це важлива масштабна робота, яка очікує свого перспективного розвитку для сфери правового регулювання.

No abstract

No abstract

У процесі обговорення реформи вищої освіти в юридичній галузі наявна прогалина, яка поки що фахівцями не ідентифікована як значуща. Йдеться про те, що у навчальному процесі, а пізніше й на практиці постала комунікативна складова юридичного фаху. Це зумовлено нівелюванням галузевої комунікації та юридлінгвістичної науки, які у вітчизняній гуманітаристиці практично відсутні: ні комунікації сучасного права, ні правничої лінгвістики дослідники належно не розвивають. У звʼязку з цим рівень правової комунікації випускників юридичної спеціальності в середньому доволі низький. Аналіз мовностилістичної грамотності правників не засвідчує належного рівня знань навіть за середньою шкалою. Доказом є ознайомлення із діловою документацією суддів, прокурорів, адвокатів і слідчих, в яких фіксуються численні порушення нормлінгвістичних, морфологічних, синтаксичних, стилістичних, орфографічних, що і впливає на якість комунікації. Доводити звʼязок цих анормативних явищ зі змістом юридичного документа та логікою викладу не доводиться. У звʼязку з цим постає низка важливих питань щодо необхідності внесення змін до навчальної програми підготовки юристів, передбачивши пріоритетною правову комунікативну компетентність.Ключові слова: вища юридична освіта, комунікація (правова), юридлінгвістика, компетентність, уніфікація досвіду підготовки юристів.