This article purports to determine the legal nature of data (personal data and nonpersonal data) and to find out which approach (propertization or exclusive rights theory) may be used to arrange the trade of data. It begins with the analysis of the notion of data and their various types and goes on to analyze modern concepts and theory explaining who the data may be attributed to and on which grounds data may be transmitted and acquired. In this context two theories are considered: a so-called theory of propertization of data and the theory of exclusive rights. Based on this analysis the approach to the legal determination of the legal nature of data and rights to them is introduced.

У сучасній економіці, яку часто називають цифровою, спостерігається трансформація природи даних (персональних і неперсоніфікованих даних, а також масивів даних). Якщо традиційно вони сприймались як нематеріальні, а у випадку із персональними даними – також і невідчужувані об’єкти, то сьогодні дані стають предметами купівлі і продажу, а іноді – виступають у ролі оплати за договорами. У зв’язку з цим у сучасній економічній теорії з’явилося поняття “комодифікація даних”, а в юридичній доктрині – теорія “пропертизації даних”, згідно з якою дані розглядаються як новий об’єкт права власності. Метою статті є з’ясування правової природи даних і можливості визнання їх об’єктами права власності на підставі як економічного аналізу поняття даних та власності, так і класичного розуміння цих понять у вітчизняній юриспруденції. Встановлено, що теорія пропертизації даних базується на економічному аналізі права, а в її основу покладені раціональні за своєю суттю аргументи. Водночас явним недоліком цієї теорії є наявність очевидних розбіжностей між нею і класичною доктриною права власності. Так, із погляду останньої дані як нематеріальні блага, що можуть мати невідчужуваний характер, не можуть визнаватися об’єктом права власності. У зв’язку з цим авторка на підставі проведено аналізу зробила висновок про те, що теорія пропертизації не може бути визнана як методологічна основа для формулювання підходів до регулювання обороту даних. Водночас, оскільки оборот даних має багато спільного з оборотом результатів інтелектуальної та творчої діяльності, правильно говорити про застосування не концепції власності, а концепції виключних прав. У цьому випадку суб’єкти прав на персональні дані поділятимуться на первинні і похідні, причому первісні наділятимуться як майновими, так і немайновими правами, а похідні – лише майновими правами. Суб’єкти прав на неперсоніфіковані (зокрема, знеособлені) дані, матимуть майнові права на них.

Online platforms are considered as very powerful economic agents often tending to obtain oligopolistic or even monopolistic positions in the market. In this respect, the liability of platform operators has been constantly discussed among scholars. The sharpest issue in this respect is whether the platform operator may be held liable towards a platform customer for the violations caused by platform suppliers. Unfortunately, this issue has not been duly addressed yet. However, recently adopted CJEU judgements in Asociación Profesional Elite Taxi v Uber Systems Spain, SL (2017) and in Airbnb Ireland (2019) cases may be helpful in this regard. Although the mentioned judgments do not refer to liability issues directly, they still are indirectly linked to the latter. In this article I analyse the approaches provided by the Court of Justice of the European Union (CJEU) in the mentioned cases and discuss their applicability to private disputes, in particular, to disputes on the liability of platform operators. I suggest that under the current regulatory regime established by European secondary legislation these approaches may be extrapolated to liability issues.

The full-scale invasion of Ukraine and crimes against humanity accompanying it have been fuelled by the mass spread of fakes and hatred incitements, forcing the largest online platforms to review and strengthen their content moderation policies. However, the approaches taken by platforms have not been perfect, and some of them could even exacerbate the situation. All in all, this is another evidence of the need to develop mechanisms being able to cope with the challenges to online speech and safety caused by dramatic social events. Basic approaches to address content moderation issues developed by now are self-(co-) and state regulation, on the one hand, and contract and human rights law, on the other. However, neither of them taken separately can ensure the needed level of protection of human rights online. Thus, in this article the ways to combine and improve these approaches are proposed. On the one hand, there is a need to dwell on private law mechanisms allowing to ensure the protection of human rights by virtue of judgements in private disputes. On the other hand, state regulation should be improved by international instruments allowing to provide for a uniform approach to regulation at a global scale.