The article studies the distinction between the approaches to management of educational systems and their funding within two civilizational dimensions -the Western and the Eastern ones. Through the example of specific countries that have provisionally been referred to within the groups which were previously considered to be polarized we have attempted to substantiate the developmental trends of higher education in the contemporary globalized world. The authors refute the traditional perception of both the Western and the Eastern educational models and prove that their transformation has a mirror nature: attributes of one of the models in the contemporary conditions become characteristic of the other. Resulting from these transformations, will there emerge a universal and simultaneously effective system of higher education and will this allow us to solve the problem of harmonizing of the material and the spiritual within the educational dimension in the conditions of the growing dehumanization of society? The authors have provided their view on the solution of the mentioned scope of study within the present article.

У статті розглядаються підходи до державної політики розвитку транспортної інфраструктури як загалом, і стосовно окремих секторів. Висувається теза про те, що державна політика розвитку транспортної інфраструктури охоплює, з одного боку, державну діяльність, пов'язану з виробленням нових напрямів, а також з визначенням засобів забезпечення їхньої дієвості, з іншого, діяльність учасників правовідносин щодо застосування норм права.

Стаття присвячена актуальній для сучасної України проблемі – обґрунтуванню необхідності взаємодії органів публічного управління та громадськості як чинника подолання проявів насильства в сім’ї, домашнього насильства, що підриває основи життєдіяльності не тільки сім’ї, а й суспільства загалом. Розглянуто понятійний апарат дослідження та проаналізовано терміни: «публічне управління», «громадськість», «громадянське суспільство». Зазначено, що громадськість як учасник взаємодії із державою охоплює не хаотичну та механічну сукупність індивідів, які проживають на відповідній території, а учасників ефективної взаємодії, конструктивного діалогу та співпраці, тобто організовану громадськість, а також ту, що характеризується самоідентичністю і самосвідомістю, наявністю ідеалів та цінностей. У визначеному контексті категорія «громадськість» набуває досить специфічних ознак, трансформуючись у категорію «громадянське суспільство». Встановлено, що в Україні насильство у сім’ї відрізняється високим ступенем латентності. Це виражається через небажання жертв звертатися у компетентні органи, а також через нездатність залежних членів сім’ї апелювати до правоохоронних органів. Іншим фактором латентності насильства у сім’ї є небажання та часткова неспроможність правоохоронних органів забезпечити реальний захист постраждалих. Визначено типи сімейної жорстокості: з боку батьків стосовно дітей, з боку подружжя одне до одного, з боку дітей та онуків щодо літніх родичів. Розкрито, що кожен вид насильства – це самостійна проблема, яка має специфічні характеристики та шляхи розроблення профілактичних заходів. Виділено низку факторів, асоційованих із насильством у сім’ї. До них належать: нерівноправний сімейний розподіл ролей, проживання у сільській місцевості тощо. Окреслено основні управлінські методи, які сьогодні використовуються у боротьбі із насильством у сім’ї: адміністративно-правова регламентація системи та правового статусу суб’єктів протидії насильству і загальна, індивідуальна профілактика сімейних агресорів через утримання їх на профілактичному обліку. Встановлено сучасні форми взаємодії органів публічного управління та громадськості, а саме: залучення громадських організацій, їх спеціалізованих установ до надання комплексу послуг у сфері протидії насильству в сім’ї, залучення громадськості до участі у боротьбі проти жорстокого поводження з дітьми та право ініціювати на засіданні «дорадчого органу», що складається із представників публічних та соціальних суб’єктів, питання про взяття сім’ї під соціальний супровід на підставі розгляду матеріалів про стан сім’ї, яка опинилася у складних життєвих обставинах.

Одним із найважливіших факторів збереження певної стабільності, чи спрямованості економічного розвитку на справедливість і скорочення бідності, є інституційні перетворення. Вони пов'язані не лише з формуванням ринкових інститутів, а й з адекватним інституційним розвитком публічної  політики та управління. У статті розглядається еволюція концептуальної парадигми публічного управління під впливом реагування адміністративних реформ на кризові явища, що виникають в економіці та суспільстві. В кінці останніх десятиліть минулого століття адміністративні трансформації проходили під впливом неоліберальної стратегії менеджеріалізації публічного управління, тобто упровадження у нього ринкових механізмів та структур. Ідейно ці адміністративні реформи походили від нового державного менеджменту. Однак до кінця століття, стали очевидними недоліки та парадокси у цьому напряму реформ та його ідеології. Потрібна була перебудова адміністративної системи у напрямку включення до управлінського процесу громадян та їх асоціацій. Мережевий, горизонтальний механізм управління знайшов відображення у понятті нового громадського управління. Новими тенденціями трансформації сучасного публічного управління названо: консолідація управління, стратегічна діяльність  управління, формування гнучкої моделі керування (agile governance), (стрессо) стійке управління (resilience governance) та поствеберівська бюрократія. Встановлено, що сучасне публічне управління як у теорії, так і на практиці знаходиться у пошуку адекватної концептуальної парадигми, яка б змогла описати нові виклики та рішення. Новий державний менеджмент продемонстрував свої переваги у вирішенні частини кризових завдань, однак виявився нечутливим до політичних проблем. Такі поняття, як «цілісне», «стратегічне», «гнучке» та «стресостійке» управління відобразили нове співвідношення політики та управління – від диференціації до єдності.   На цій основі, як показано у статті, ймовірною ідейною моделлю публічного управління може виступити управління громадською політикою.

У статті досліджено особливості розвитку проєктного управління в органах публічної влади, зокрема розвинених країн. Автор приходить до висновку про те, що під проєктним управлінням слід розуміти діяльність, спрямовану на вирішення поставлених перед організацією завдань на основі наявної ресурсної бази в умовах тимчасових обмежень, у той час як у публічному секторі проєктне управління є системою управління діяльністю органів виконавчої влади, основу якої покладено проєкт – комплекс взаємозалежних заходів, орієнтованих досягнення унікального результату за умов тимчасових і ресурсних обмежень. Встановлено, що безперечною перевагою проєктного управління є його гнучкість та орієнтованість на досягнення унікального результату в умовах тимчасових та ресурсних обмежень. Визначено, що проектний підхід до управління проектами сьогодні є одним з найбільш затребуваних способів управління в сучасному світі. Узагальнено переваги запровадження проектного підходу в системі органів публічного врядування. Автор також робить висновок про те, що проєктне управління не є новелою – його окремі елементи використовувалися ще у 30-х роках XX століття. У ході дослідження встановлено, що на сучасному етапі в різних країнах прийнято власні стандарти проєктного управління, багато з яких знайшли широке визнання у всьому світі, при цьому методи проєктного управління характеризуються гнучкістю, що дозволяє їм підлаштовуватись під особливості національних систем управління. Багато в чому, з цієї причини в нашій країні сьогодні проєктне управління перестало трактуватися як новизна і стало сприйматися як необхідний інструментарій публічного управління в умовах розвитку ринкової економіки та викликів, що передбачають необхідність концентрації управлінських зусиль і фінансів, в умовах, коли ресурси обмежені, а ризики високі.