Мета роботи: оцінити ризик рецидиву ТГВ, шляхом визначення ступеня реканалізації тромба та значення рівня D-димеру на момент закінчення антикоагулянтного лікування. Матеріали і методи. Обстежено та проліковано 98 пацієнтів з тромбозом глибоких вен (ТГВ) різної локалізації. Пацієнтів спостерігали в період антикоагулянтної терапії (n-98) та після її проведення (n-76) в терміни від 7 до 120 місяців. Залежно від схеми антикоагулянтної терапії пацієнти були поділені на три групи: перша група (32) отримували варфарин, друга група (34) – ривароксабан, третя (32) – дабігатран етексилат. Усіх пацієнтам з метою верифікації діагнозу і моніторингу якості терапії проводили ультрасонографічне дослідження та оцінювали рівень D-димеру в крові. Результати досліджень та їх обговорення. Більшість пацієнтів з ТГВ не потребувала  подовженої антикоагулянтної терапії. В терміни початкової та тривалої антикоагуляції, незалежно від вибору схеми лікування, рецидиву ТГВ або випадків ТЕЛА ми не спостерігали. У пацієнтів всіх груп, після закінчення лікування, найчастіше спостерігались рецидиви ТГВ впродовж першого року. Загалом, протягом всього терміну спостереження, частота рецидивів серед пацієнтів першої групи склала 10 випадків, другої групи 4 випадки, третьої – три (р<0,05). Між пацієнтами, які приймали ривароксабан і дабігатрану етексилат, не спостерігалося достовірної різниці у частоті рецидивів тромбозу, тоді як між групою пацієнтів, які отримували варфарин, та другою і третьою групами різниця була достовірна (р<0,05). До кінця терміну лікування хворих з ТГВ позитивні результати відновлення прохідності вен та значення рівня D-димеру < 500 нг/мл були виявлені у 2 раза частіше у пацієнтів, що приймали новітні оральні антикоагулянти (НОАК). Це і пояснює, на нашу думку, низький відсоток рецедиву у другій та третій групах порівняно з першою групою, де пацієнти приймали АВК. Підвищений рівень D-димеру в крові >500 нг/мл на момент завершення антикоагулянтної терапії є фактором ризику рецидиву у пацієнтів із ТГВ, як і залишкова непрохідність вен. Тривала антикоагуляція варфарином є найменш прогнозованою щодо ризику рецидиву ТГВ (р<0,05), тоді як при застосуванні ривароксабану і дабігатрану етексилату не спостерігалося достовірної різниці у частоті рецидивів ТГВ.

Поширення поліпів жовчного міхура складає від 1 до 9,5 % у загальній популяції, ймовірність діагностики аденом достовірно зростає, якщо діаметр поліпа сягає понад 10 мм. Частота захворюваності на поліпи жовчного міхура різна залежно від географічного регіону (вища в Азії) чи етнічної належності, але однакова серед чоловіків і жінок. Виділяють псевдопухлинні поліпи та пухлинні поліпи. Найбільш доступним методом діагностики поліпів жовчного міхура є моніторинг за допомогою ульт­развуку. На доопераційному етапі складно визначитися з ймовірністю карциноми жовчного міхура, яка виникла з поліпа, тому виділяють фактори ризику: діаметр поліпа понад 10 мм, вік пацієнта понад 50 років, поліп на широкій основі, локальне потовщення стінки жовчного міхура понад 4 мм, склерозувальний холангіт, етнічна належність до Індії, поодинокий поліп, холелітіаз та поліпи в інших зонах шлунково-кишкового тракту. При асимптомних поліпах жовчного міхура розмірами від 10 мм однозначно рекомендується планова холецистектомія. Якщо у пацієнта є фактори ризику малігнізації, цю величину слід знизити до 6 мм. Холецистектомію рекомендують при поліпах жовчного міхура незалежно від їхніх розмірів, якщо наявні специфічні клінічні симптоми, пов’язані з жовчовивідною системою, або поліпи асоційовані з первинним склерозувальним холангітом.  При аналізі клінічної симптоматики та первинного ультразвукового обстеження віддиференціювати псевдопухлинні і пухлинні поліпи вкрай складно. Пухлинні поліпи мають високий ризик малігнізації, що потребує ультразвукового моніторингу впродовж тривалого часу. Показання до операційного втручання при поліпах жовчного міхура є чітко регламентовані, однак при підозрі на карциному жовчного міхура слід дотримуватися активної хірургічної тактики.

Івано-Франківський національний медичний університетАналіз клінічного перебігу та операційного лікування пацієнтів із критичною ішемією нижньої кінцівки Мета роботи: проаналізувати гендерні, клінічні, анамнестичні особливості перебігу оклюзійних захворювань артерій нижніх кінцівок у пацієнтів, яким були виконані нетравматичні ампутації. Матеріали і методи. Проведений аналіз клінічного обстеження та лікування 189 пацієнтів з облітеруючими захворюваннями артерій нижніх кінцівок. У ретроспективний етап дослідження було включено 115 пацієнтів, яким було проведено ампутації нижніх кінцівок на різному рівні впродовж 2010-2014 рр. Проспективний етап дослідження включав 74 пацієнтів, в яких ампутація нижньої кінцівки була проведена впродовж 2015-2018 рр. Результати досліджень та їх обговорення. Достовірно не відрізнялись основні причини хронічної ішемії нижньої кінцівки, які призвели до розвитку некротичних змін: частота облітеруючого атеросклерозу та цукрового діабету у хворих обох етапів була однакова. У пацієнтів проспективного етапу був менш тривалий анамнез захворювання (р<0,05), достовірно зменшилась кількість пацієнтів, у яких ампутацію виконували після невдалої відкритої чи ендоваскулярної реконструктивної операції на судинах (р<0,05). Зменшилась кількість ампутацій на рівні стегна (р<0,001), зросла частота ампутацій на рівні колінного суглоба (р<0,001). Частота проведення ощадних ампутацій стопи змінилась недостовірно (р>0,05). Недостовірно зменшилась кількість пацієнтів, у яких виникала потреба у реампутаціях (р>0,05). Найбільш частою причиною нетравматичних ампутацій кінцівок є цукровий діабет типу 2. В період з 2015 по 2018 рр. зменшилась кількість ампутацій вище коліна. Недостовірно зменшилась кількість пацієнтів, у яких виникала потреба у реампутаціях (р>0,05).Ключові слова: оклюзійні захворювання; критична ішемія нижніх кінцівок; ампутація.