Summary. Aim. The determination of the impact of the developed complex treatment of patients with peritonitis on the functional state of effector cells of antimicrobial resistance during the course of the disease. Materials and methods. The study included patients with toxic and terminal stages of peritonitis (124 patients), who were treated in 2022. They were divided into 3 groups. Group I (main) included 39 (31.4 %) patients whose complex treatment included cytochrome C. Group II (main) included 41 (33.1 %) patients whose complex treatment included cytochrome C and Tivorel. The comparison group consisted of 44 (35.5 %) patients in whom the indicated drugs were not used. Results. In patients of group I, the 7th day of the study was characterized by a significant decrease in the spontaneous activity of neutrophil granulocytes (NG) in the NBT-test relative to the initial values by 2.21 times (p<0.001). However, a 2.91 (p<0.001) times increase in the activity of induced NG was determined. An increase in the functional spontaneous activity of monocytes relative to the initial values was determined by 3.12 times (p<0.001). Indicators of functional activity in the induced reaction exceeded initial values by 4.96 times (p<0.001). In patients of the II group, on the 7th day of the study, a decrease in the functional activity of NG in the spontaneous NBT-test was found relative to the initial values by 2.94 times (p<0.001). A 4.52-fold increase in NG activity in the induced test relative to baseline values was determined (p<0.001). An increase in the functional activity of monocytes was established in the spontaneous and induced NBT-test. These indicators were 2.93 (p<0.001) times and 5.25 (p<0.001) times relative to the initial values, respectively. Conclusions. The activity of neutrophil granulocytes and monocytes in the spontaneous and induced nitroblue tetrazolium recovery test (NBT-test) are objective indicators of the activity of nonspecific inflammatory factors in patients with peritonitis.

Актуальність. Цукровий діабет (ЦД) і депресія сьогодні є поширеними та соціально значущими захворюваннями. Незважаючи на величезну кількість робіт і досліджень, присвячених вивченню причин цих станів, сучасний погляд на етіологію як ЦД, так і депресії залишає безліч нез’ясованих питань. Мета. Продемонструвати практичне застосування шкал діагностики депресії у пацієнтів із ЦД 2-го типу. Матеріали та методи. У дослідження було рандомізовано 190 пацієнтів. Для діагностики депресії використовувалися адаптовані шкали PHQ-9, PAID, WHO, MINI-6, шкала Гамільтона; опрацьовано дані з амбулаторних карт пацієнта за останні 15 років; проведено збір анамнезу, загальний огляд, вимірювання рівня глікованого гемоглобіну та ліпідограми, а також обов’язкову консультацію психіатра, ендокринолога, подолога. Згідно з аналізом зібраних даних і отриманих результатів, пацієнтам призначалися за необхідності седативні препарати, антидепресанти, анксіолітики та психотерапія. Результати. Із загальної кількості пацієнтів (n = 230) після скринінгу було рандомізовано 190 осіб. Стан депресії, виявлений під час інтерв’ю, розцінювався як поточний (протягом двох тижнів) діагноз великого депресивного розладу (Major Depressive Disorder) за Міжнародною класифікацією хвороб 10-го перегляду. Якщо в амбулаторній картці пацієнта епізоди депресії були зафіксовані та задокументовані, то встановлювався діагноз «рекурентна депресія». Обов’язковою також була інформація про стан тривоги та суїцидальні наміри (чи їх спроба в минулому). Після отриманих результатів психіатром приймалося рішення про необхідність прийому седативних препаратів, антидепресантів, анксіолітиків і проведення психотерапії. Висновки. Синергічний ефект тривоги та депресії на стан ЦД підвищує ризик розвитку мікро- та макросудинних ускладнень, спричинює гіперглікемію у пацієнтів та зумовлює пошук нових методів вирішення цієї проблеми.

Психічні розлади входять до численних ускладнень у хворих на цукровий діабет (ЦД), які значною мірою погіршують його перебіг. У статті наведено дані міжнародного дослідження та результати, отримані серед пацієнтів України. Мета роботи — вивчити частоту депресивних станів у хворих на ЦД 2-го типу (ЦД2), ґрунтуючись на результатах проведеного дослідження. Матеріал і методи. Для проведення даного спостереження було рандомізовано 190 пацієнтів відповідно до протоколу міжнародного проспективного дослідження International Prevalence and Treatment of Diabetes and Depression (INTERPRET-DD). Діагностичними інструментами були адаптовані шкали PHQ‑9, PAID, WHO, MINI‑6, Гамільтона; вимірювання рівня HbA1с, ліпідограми; опрацьовані дані з амбулаторних карт пацієнтів за останні 15 років, збирання анамнезу, проведення загального огляду; консультативні висновки психіатра, ендокринолога, хірурга кабінету діабетичної стопи. На підставі отриманих результатів вирішували питання про доцільність тактики лікування за допомогою заспокійливих, антидепресантів, протитривожних засобів і сеансів психотерапії. Результати. Частка чоловіків у дослідженні становила 39,47%, середня тривалість ЦД2 — 9,3±1,2 року. Депресивні розлади діагностовано в 10,7% пацієнтів, за результатами тестування за шкалою PHQ‑9 (Patient Health Questionnaire) у 12,10% випадків відзначено наявність депресивної симптоматики різного ступеня (рівень PHQ>9). Таким пацієнтам було рекомендовано проведення сеансів психотерапії, медикаментозне лікування антидепресантами та прицільне спостереження психіатром протягом подальшого року. Висновки. Визначено частоту депресивних розладів у пацієнтів із ЦД2.

No abstract

Мета. Покращити результати лікування пацієнтів з післяін’єкційними ускладненнями. Матеріали і методи. Дослідження проведено щодо 49 пацієнтів, яких розподілили на дві групи: основну - 23 пацієнти і порівняльну – 26. В основній групі лікування проводили за розробленою методикою із застосуванням первинного шва, вакуум-аспірації та терапії монооксидом азоту (NO-терапії), у порівняльній – за стандартною методикою. Результати. Найчастіше виникнення післяін’єкційних абсцесів спричиняли внутрішньом’язові ін’єкції нестероїдних протизапальних препаратів – 27 (55,1%) спостережень та магнію сульфату – 11 (22,4%). Рівень С-реактивного білка (СРБ) на 7-му добу дослідження становив (3,1 ± 0,8) мг/л – в основній групі, (12,9 ± 6,0) мг/л – у контрольній групі. Лейкоцитарний індекс інтоксикації (ЛІІ) на 7-му добу в основній групі становив (1,3 ± 0,4) умовних одиниць (у. о.), у порівняльній – (1,9 ± 0,2) у. о. Висновки. Тривалість перебування у стаціонарі пацієнтів, яких лікували за розробленою методикою, була у 2 рази меншою, ніж пацієнтів, яких лікували за стандартною методикою.