У статті розглянуто та проаналізовано процес вироблення та прийняття управлінських рішень у публічному управлінні як умову вдосконалення діяльності органів публічної влади. Визначені основні новітні тенденції розвитку та інноватики методів та моделей прийняття публічно-управлінських рішень, описано умови використання таких методів, визначено їх переваги та недоліки; розкрито сутність моделей прийняття управлінських рішень. Визначено доцільність застосування колективних, кількісних та неформальних (евристичних) методів. Запропоновано та обґрунтовано метод “мозкового штурму”, метод номінальних груп (NGT), метод експертних оцінок (метод Делфі), електронні збори (електронна мозкова атака). Зосереджено увагу на зарубіжному досвіді застосуванні японського методу кільцевої системи «Кінгісе», принципі Еджворта-Парето.  Розглянуто моделі прийняття публічно-управлінських рішень: модель інкрементального процесу, «Модель сміттєвого кошика» Джеймса Марча, інструменти штучного інтелекту на прикладі платформи платформи «ChatGPT». У результаті розгляду усталеного підходу до формування управлінських рішень у складі єдиного управлінського процесу виділено так звану модель раціонального ухвалення рішень, що в найбільш узагальненому вигляді містить такі блоки: підготовку до розроблення управлінського рішення; розроблення цього рішення та його ухвалення. Визначено потребу в ухваленні публічно-управлінських рішень. Зазначено орієнтири на світовий досвід у вивченні процесу вироблення та прийняття публічно-управлінських рішень.

Стаття присвячена науково-емпіричному дослідженню захистом національних цінностей в Україні у сфері публічного управління. Війна продемонструвала, що міцна держава будується на ідентифікації громадян з державою. Об'єднують державу і громадян спільні цінності. управління захистом національних цінностей в Україні. Методологічною основою дослідження є теоретичне обґрунтування особливостей публічного управління захистом національних цінностей з позицій системного, аналітичного, історичного, аксіологічного підходів; системи взаємопов’язаних та взаємодоповнюючих загальнонаукових і спеціальних методів дослідження, зокрема, порівняльного, ситуативного, системного та  структурно-функціонального аналізу. Для досягнення мети і завдань дослідження автором проаналізовані наукові праці вітчизняних учених з питання захисту національних цінностей, окреслено методологічні підходи до дослідження цінності особистості, цінності суспільства та цінності держави. Матеріал розділу будується на емпіричній базі результатів опитування студентів у 2016-2018 роках та у 2022 році після повномасштабного загарбницького вторгнення росії в Україну щодо визначення базових цінностей українського суспільства (базою дослідження були – Національна академія державного управління при Президентові України та Київський національний університет імені Тараса Шевченка). Внаслідок системного аналізу результатів опитування визначено, що для українцiв базовими національними цінностями є соборність, соціальна справедливiсть, патрiотизм, терпимiсть, духовність, гостиннiсть, повага до родини, “кордоцентризм” та низка iнших, що складають основу нашої української ментальностi. Російська збройна агресія проти України розглядається українською громадськістю як війна цінностей. Доцільно скористатися авторським обґрунтуванням теоретико-методологічних засад ефективного публічного управління захистом національних цінностей в Україні задля перспективного урядування майбутнього з питання змiцнення суверенiтету, збереження територiальної цiлiсностi України.

Визначені основні повноваженнями органів місцевого самоврядування базового рівня у сфері освіти щодо забезпечення управління закладами середньої, дошкільної та позашкільної освіти. Органи місцевого самоврядування, на думку авторів, мають забезпечувати відповідну інфраструктуру та кадрову спроможність, що є мінімальними запоруками надання якісних освітніх послуг. Від початку створення територіальних громад (ТГ) було не зрозуміло, які функції будуть передані місцевим органам вдади в частині управління освітою, культурою та соціальною сферою. Тоді новостворені громади вирішили створювати відділи (управління) освітою при виконавчих комітетах для того, щоб мати можливість розбудовувати власну мережу закладів освіти та займатися їх розвитком. Новий Закон України «Про освіту», вступивши в силу у вересні 2017 року, створив юридичне підґрунтя для трансформації системи освіти. Відповідно до законодавства (ст. 66 Закону України) визначено повноваження органів місцевого самоврядування на трьох рівнях адміністративно-територіального устрою, у тому числі ТГ, які здебільшого полягають у сфері освіти щодо виконання функцій засновника закладу освіти. Основними завданнями засновника закладу освіти є: планування та забезпечення мережі закладів дошкільної, загальної середньої та позашкільної освіти; планування та забезпечення розвитку мережі закладів профільної середньої освіти академічного спрямування (місцеві ради із населенням менше 50-ти тис. за погодженням з обласною радою); право засновувати, реорганізовувати та ліквідувати заклади освіти; закріплювати територію обслуговування; забезпечувати підвезення здобувачів освіти та педагогічних працівників до закладів освіти (у разі потреби); забезпечення прозорості та інформаційної відкритості закладів освіти. Таким чином, в статті розкриваються проблеми, які пов’язані  з розшириненням повноважень місцевої влади, та тенденціями управлінської спроможності новостворених громад, які сьогодні не є досить ефективними.

Авторами статті окреслено важливе питання зміни парадигми управління закладами освіти в територіальних громадах України. Це тісно пов’язано зі зміною повноважень органів місцевого самоврядування у сфері освіти, підготовки управлінських кадрів закладів освіти стати конкурентноспроможними на ринку освітніх послуг в умовах сучасних викликів та загроз. Органи місцевого самоврядування, на думку авторів, мають забезпечувати відповідну інфраструктуру та кадрову спроможність, що є мінімальними запоруками надання якісних освітніх послуг на місцевому рівні. Новостворені громади створили відділи (управління) освіти, які реалізовують функції щодо розбудови власної мережі закладів освіти, професійної підготовки кадрів управління ними.  Нормативно-правовий каркас децентралізації та освітньої реформи переважно сформовано Законами України «Про освіту», який вступив у силу у вересні 2017 року, «Про добровільне об’єднання територіальних громад», «Концепцією реформування місцевого самоврядування і територіальної організації влади в Україні», схваленою розпорядженням Кабінету Міністрів України № 333-р від 1 квітня 2014 року, та низкою постанов уряду, що сприяє  трансформації системи освіти з національного та регіональний та місцевий рівні України. Такі нововведення потребують зміни парадигми управління закладами освіти в територіальних громадах України,  що продиктовано цінностями та орієнтирами децентралізації і демократизації, відображається у делегуванні функцій державного управління на регіональний та місцевий рівень шляхом утвердження державно-громадського управління на засадах партнерства, міжсуб’єктної взаємодії. Таким чином, в статті розкриваються проблеми, які пов’язані  з розшириненням повноважень місцевої влади, тенденціями управлінської спроможності новостворених громад, які сьогодні не є досить ефективними.

No abstract