Поширення ракетних технологій у ХХІ ст. серед країн, що демонструють відкриту антизахідну політику, призвели до повернення в політиці США до питання розбудови системи національної протиракетної оборони. Однак, згодом Сполучені Штати оголошують про плани щодо розвитку європейської системи протиракетної оборони (ПРО). З огляду на зазначене, у статті досліджуються причини, які призвели до актуалізації питання ПРО в безпековій політиці Вашингтону, в тому числі ті, що обумовили появу ідей щодо розгортання європейської системи ПРО у ХХІ ст. Простежуючи історію окресленого питання наприкінці ХХ ст., автор розкриває його комплексність, що пов’язана як із неоднозначною оцінкою розбудови потенціалу ПРО у середині американського політичного істеблішменту, так і з міжнародною реакцією. Зазначено, що перспективи, пов’язані із ПРО, залишаються частиною стратегічного діалогу між США та Росією, який сформувався ще за часів «холодної війни» та не виключався з порідку денного у переговорах між державами щодо контролю над озброєнням. Автор наводить аргументи, які вказують на те, що в питанні ПРО США спираються на головну причину: зростання загрози ракетного удару з боку Північної Кореї та Ірану, що вимагає відповідної реакції. Відповіддю на стрімкий розвиток ракетних програм цих країн стало рішення про розбудову національної та європейської системи ПРО. В статті розкриваються оцінки такого рішення з боку інших міжнародних акторів, зокрема Росії, Китаю та європейських держав. Показано, що пропри спроби Вашингтону підтримувати співробітництво з російською стороною, негативна реакція з боку Москви на тлі деструктивної позиції щодо пошуку спільних підходів до взаємного гарантування безпеки не сприяла посиленню безпеки в Європі. Розмірковуючи про вплив рішення США щодо розбудови ЄвроПРО на стабільність системи європейської безпеки, автор у висновках підсумовує, що таке рішення було обумовлене тими загрозами, що визначали безпекове середовище на поточний момент. Окрім того, невідповідність сприйняття цих загроз та низка внутрішніх обмежень Росії стали приводом для останньої реалізувати власні агресивні плани на європейському континенті.

This article explores escalation as a tool which is being used in Russian military strategy in the twenty-first century. This method of operation has been transformed from a purely defensive deterrence asset which was valid at the beginning of the 2000s into an element of aggressive deterrence, one which bases itself on Russia presenting Crimea’s annexation as a fait accompli. The authors conclude that the strategic value for Moscow of the Black Sea region has grown with the annexation of Crimea, so that it now surpasses the value of the Baltic region. This can be inferred by comparing the Russian military potential which is present in both regions, as well as through related doctrines and corresponding decisions. To a major extent, the Russian stance in the Baltic plays a coercive role in its strategy: it aims to boost deterrence on the Black Sea, where Moscow sees itself as being more vulnerable.