Метою статті є обґрунтування теоретичних положень щодо удосконалення публічного управління побудовою професійної армії в контексті зарубіжного досвіду. Опрацювання дослідницького матеріалу проводилося на засадах історизму, об’єктивності, системності та порівняльного аналізу. В основу дослідницького інструментарію покладено міждисциплінарні підходи. Функціональний і структурний підходи лягли в основу характеристики того сеґменту напрацювань дослідників, що стосується інституційно-організаційних аспектів розбудови професійної армії. Прийоми історичної хронології та компаративістики дали змогу простежити етапи становлення й розбудови Збройних сил зарубіжних країн, віддзеркалення цих процесів у науковому дискурсі. Перспективним для запровадження в Україні видається досвід заохочення та стимулів добровільного найму до війська, досвід підготовки і розподілу командних кадрів, їх просування по службі, організація періодичного перезаключення з ними контрактів, система соціального забезпечення військовослужбовців. Обгрунтовано, що легітимність застосування летальної сили випливає з того, що вона використовується тільки від імені і за велінням керівної структури політичного співтовариства, яке вона представляє, і в межах міжнародного права, конвенції і визнаних моральних норм. Встановлено, що вирішальні успіхи української армії зумовлені такою ж рішучою позицією Президента України В. Зеленського та всього військово-політичного керівництва, а також солідною підтримкою та довірою народу України. Армія є моральним конструктом принаймні в трьох вимірах: тактичному, інституційному та цивільно-військовому. Моральною монетою в кожному вимірі є довіра та впевненість. Тобто, боєздатність армії зростає або зменшується залежно від ступеня довіри та впевненості, чи некомпетентності та зради, у кожному вимірі. Тактично довіра та впевненість є результатом того, наскільки солдати впевнені в собі, своїй індивідуальній підготовці та підготовці підрозділу, своєму спорядженні, своїх лідерах і системах, призначених для підвищення ймовірності їхнього виживання та успіху.

No abstract

Розглянуті основні методи виявлення слідів рук, а саме візуально-оптичні, фізичні методи, фізико-хімічні методи та хімічні методи. Аналіз обстановки місця події, загальний вигляд предметів, зміни, внесені злочинцем до первісної обстановки, і уявна її реконструкція, а також вид слідів рук і місце їх виявлення - все це дає можливість вирішувати деякі питання в процесі попереднього дослідження слідів рук безпосередньо в ході огляду. Можливості виявлення слідів рук порошками, а також способи підготовки поверхонь перед використанням порошків, прийоми їх нанесення, особливості виявлення слідів рук за допомогою порошків на різних поверхнях. План рекомендацій які використовують при огляді місця події. Особливості опису виявлених та вилучених слідів папілярних узорів в протоколі слідчої дії. Правила пакування предметів зі слідами яких повинно дотримуватися, що виключають пошкодження або знищення слідів в процесі транспортування і подальшого зберігання.

Шевченко Сергій Олексійович доктор наук з державного управління, професор, завідувач кафедри управління та адміністрування, Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ, проспект Гагаріна, 26, м. Дніпро, https://orcid.org/0000-0002-0079-3069 АНАЛІЗ РІВНЯ ДОВІРИ НАСЕЛЕННЯ ДО ОРГАНІВ ПУБЛІЧНОЇ ВЛАДИ ЯК ПІДҐРУНТЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ В УКРАЇНІ Анотація. У статті представлено результати застосування методу соціологічного опитування з метою визначення рівня довіри населення до органів публічної влади в Україні. Доведено, що слід використовувати на системній основі даний метод, адже він дозволяє комплексно визначити наявні проблеми під час функціонування органів публічної влади в Україні. Дослідження проводилося в 2 етапи і в його межах було опитано 245 осіб. Респонденти проживали в Дніпропетровській, Київській, Полтавській, Сумській, Харківській і Черкаській областях. Акцентовано, що соціальне невдоволення роботою органів публічної влади становить загрозу для національної безпеки, адже передбачає вияви соціального хаосу, апатії,

та поглиблення взаємовідносини суспільства та публічної влади вимагають підвищення рівня компетентності та професіоналізму публічних службовців. Це передбачає усвідомлення останніми теоретико-методологічних основ публічного управління та адміністрування, глибокого розуміння різнобічних аспектів державної служби та служби в органах місцевого самоврядування, розуміння особливостей публічного управління на державному, регіональному та локальному рівнях.Водночас, ґрунтуючись на положеннях Європейської хартії місцевого самоврядування, в Україні триває реформа на засадах децентралізації влади. Головною її метою є реалізація принципу субсидіарності та оптимізація управлінських процесів в органах публічної влади задля підвищення рівня послуг, які надаються громадянам. Це цілеспрямований процес, який веде до зміни мети, змісту, методів, форм освіти, адаптації освітнього процесу до нових вимог у сфері публічного управління та адміністрування.Ефективне управління у публічному секторі вимагає формування команд, здатних реагувати на виклики та управляти змінами, креативно мислити і впроваджувати інновації. На передній план висуваються такі компетентності публічних службовців, як: управління змінами, ефективна комунікація, адекватне розв'язання етичних проблем, стратегії навчання та розвитку, фокус на стратегії, прийняття рішень, розв'язання проблем і винесення суджень, чутливість до якості і розмаїття, зосередження на досягненні результату, особистий вплив, креативність і інновація, інформаційний менеджмент, чутливість до політичного оточення, фінансовий менеджмент, аналітичні вміння, розуміння законодавчих і процесуальних норм, моніторинг, контроль і звітність.У статті досліджено процеси трансформації теорії публічного управління та адміністрування. Проаналізовано хід реформи державного управління та місцевого самоврядування в Україні, окреслено основні виклики й тенденції, розкрито їхній вплив на розвиток теорії публічного управління та адміністрування, освітні процеси.Ключові слова: публічне управління та адміністрування, державне управління, місцеве самоврядування, публічна служба, освітній процес, наука, реформа, децентралізація, професійні компетентності.