Сьогодні проблема порушення вуглеводного обміну є однією з найважливіших в ендокринології, що сприяє залученню світовим товариством більшої кількості ресурсів для її вирішення. Огляд присвячено висвітленню та оцінці новітніх показників контролю рівня глюкози в крові, їх інтерпретації та можливості використання в практиці. Наголошується на ролі безперервного моніторингу рівня глюкози (continuous glucose monitoring, CGM) як нового методу дослідження глікемії та його перевагах. Забезпечуючи вимірювання концентрації глюкози в крові майже безперервно протягом кількох днів поспіль, малоінвазивний датчик глюкози зробив революцію в лікуванні цукрового діабету (ЦД) і стає все більш поширеною технологією, особливо для інсулінзалежних пацієнтів. Цілодобове спостереження за ЦД, здійснюване системою контролю рівня глюкози, може спрогнозувати та попереджати гіпо- або гіперглікемію. Час у діапазоні (time in range, TIR) вимірюється за допомогою CGM і повинен використовуватися з іншими показниками, включаючи час нижче діапазону (time below range, TBR), що вказує на гіпоглікемію, і час вище діапазону (time above range, TAR), що вказує на гіперглікемію, адже необхідно враховувати не тільки значення TIR, але й ступінь відхилення від нього (TAR і TBR). Показано, що TIR обернено корелює з ризиком виникнення або прогресування пов’язаних із ЦД мікросудинних ускладнень, таких як діабетична ретинопатія, мікроальбумінурія та периферична нейропатія. У статті також розглянуто недоліки найпопулярніших методів оцінки глікемії, зокрема, за рівнем глікозильованого гемоглобіну (glycated hemoglobin, HbA1c). Цей показник не показує короткочасних відхилень глікемії від цільових значень. Крім того, результати глікемічного контролю за допомогою HbA1c можуть спотворюватися у вагітних та пацієнтів із хворобами крові. Показано взаємозв’язок між показниками CGM із HbA1c та середнім рівнем глюкози в крові: TIR і середній рівень глюкози високо корелюють між собою, але лише помірно — із HbA1c.

Резюме. У статті наведено погляд на етику стародавніх філософів з кінця VII ст. до н. е. до початку VІ ст. н. е. Багато мислителів не лише вирішували філософські проблеми, а й займалися медичною приктикою. У розв’язанні моральної проблематики античні греки спиралися на реальний ґрунт людських стосунків і зосереджували увагу на самореалізації творчого потенціалу людини у нинішньому, а не у потойбічному світі. Сам феномен моральності вважався привілеєм людей, оскільки боги – вічно юні, безсмертні, а отже, не переобтяжені необхідністю вибирати вчинки та нести за них моральну відповідальність. Минають тисячоліття, проте питання щодо медичної етики й уміння комунікувати з пацієнтами, залишаються надзвичайно актуальними і досі. Мета дослідження – розширити та поглибити знання з питань етики Стародавнього світу. Нади­хнути та мотивувати молодих лікарів до індивідуально-орієнтованого підходу до кожного пацієнта з використанням комунікативних навичок, які беруть свій початок із робіт античних філософів, зокрема Сократа та Аристотеля [1]. Матеріали і методи. Використовуючи пошукові бази даних мережі «Інтернет» і філософські праці з даної тематики, у статті досліджено витоки етики як філософської науки та її розвиток в античній філософії. Результати. Внесок античних філософів і медиків – греків і римлян – у духовну скарбницю людства не можливо переоцінити. Соціально-політична криза у Стародавній Греції (кінець V – початок IV ст. до н. е.) породила нові напрямки філософської думки. Проблеми космологічного масштабу, пошуки першооснов буття поступилися перед етичними проблемами. У ті часи три основні етичні проблеми перебували у полі зору філософів. Серед них: питання сутності етичних понять: «добро», «справедливість», «чесність», «мужність», «правдивість». Давньогрецький філософ Сократ, який був творцем етики як філософської дисципліни, застосовував філософію для обґрунтування моральних засад людського буття. Саме він розробив метод діалогу, бесіди, який розкриває сутність предмета обговорення й ототожнював щастя з доброчинністю та повчав, що добро варто тробити, лише знаючи, в чому воно... і що знання про відмінність добра і зла робить людей доброчесними. Отож, ті комунікативні навички, які входять сьогодні до кожної методички для студентів, беруть свій початок ще за часів Сократа! Несхитна віра у необхідності морального удосконалення людини, бачення добра та зла і доброчесності як особливого виду знання, без якого не знайти шлях до вищого блага і щастя, – основні засади етичного вчення Сократа. Учень Сократа Антисфен вважав, що доброчесність є необхідною умовою для щастя, а щастя є метою людського життя. А для досягнення доброчесності необхідне не лише бажання, а й наполегливість. Аристотель доповнив, що необхідне ще суспільне виховання, яке формує доброчесність, робить його звичкою і навчає застосовувати загальні моральні норми у повсякденному житті. Етика Аристотеля – вершина античної етики. Саме він ввів термін «етика» і систематизував етичні уявлення і знання. Аристотель розглядав етику як вчення про чесноти, про доброчесність особистості. Метою етики є не пізнання, а вчинки. Етику французький філософ Декарт вважав найвищою і найдосконалішою наукою про мораль, яка ґрунтується на знаннях інших наук і є вищим ступенем мудрості [2]. Висновки. Античні філософи – Сократ, Платон та Аристотель органічно поєднували етику з онтологією і були переконані у тому, що мораль є виявом об’єктивного закону природи. І жити необхідно згідно з доброчесністю, яка розглядалась як безпосередній вияв гармонії з природою [3]. Дві тисячі років віддаляють нас від часу написання трактатів античних філософів, але й досі залишаються такими необхідними для нашого суспільства такі чесноти етики, як людяність і доброчесність.