Робота присвячена вивченню та аналізу ускладнень при проведенні рентген-ендоваскулярної реканалізації хронічної коронарної оклюзії (ХКО) у пацієнтів з ішемічною хворобою серця. В обстеження увійшло 365 пацієнтів із ХКО, яким на базі рентген-ангіографічного відділення НІССХ імені М. М. Амосова НАМН України проводились діагностичні та лікувальні інтервенційні процедури з приводу даної патології. Середній вік пацієнтів становив 66,96±1,81 років, середня вага – 86,5±1,44 кг. Тривалість оклюзії відраховували від моменту перенесеного інфаркту міокарда (ІМ) в басейні інфарктпов’язаної коронарної артерії (КА). Тривалість оклюзії від 3 до 6 місяців відзначалася у 26,8% пацієнтів (98 хворих). Термін оклюзії від 6 до 12 місяців реєструвався у 37,5% пацієнтів (137 осіб). Загальну тривалість оклюзії від 1 року до 3 років мали 35,6% пацієнтів (130 хворих). В результаті виконаних досліджень було визначено, що найбільший відсоток ускладнень у досліджуваній групі припадав на ІМ (1,1% випадків). В основі розвитку даного ускладнення лежала неможливість ефективно реканалізувати оклюзовану КА і тривалість ангіографічної процедури. При цьому частота розвитку ІМ була порівнянна між процедурами, які мали 100% ангіографічний успіх, і процедурами, які не дозволили провести ефективну реканалізацію. Порівняно з успішними процедурами невдалі процедури мали значно вищі показники «великих» перипроцедуральних ускладнень. Найбільший відсоток «малих» ускладнень припадав на контраст-індуковану нефропатію (4,9%), незначні кровотечі (3,28%) і ускладнення з боку судинного доступу, що не потребували хірургічної корекції (1,1%).

Робота присвячена вивченню факторів ризику розвитку відстрочених рестенозів у пацієнтів із малим діаметром коронарних артерій після проведених рентген-ангіографічних процедур. В дослідження ввійшло 315 пацієнтів віком 66,96±1,81 років, із середнім діаметром істинного внутрішнього просвіту артерій 2,53±0,011 мм, яким була проведена реваскуляризація міокарда за допомогою стентування або шляхом перкутанної транслюмінальної балонної ангіопластики. В результаті проведених досліджень встановлено, що кореляційна залежність між розвитком рестенозу КА і такими факторами, як артеріальна гіпертензія, дисліпідемія, куріння, наявність постінфарктного кардіосклерозу, була відсутня (r2<0,1). При супутньому цукровому діабеті рестеноз артерії в стенті виникав достовірно частіше (r2=0,85), при цьому тип цукрового діабету на частоту рестенозу не впливав (r2<0,1). У подібного контингенту хворих зростання довжини оклюзії більше 10 мм було достовірним фактором, що впливає на рестенозування КА у відстроченому періоді після проведеного стентування. На розвиток рестенозу стентованої артерії, як і у пацієнтів, які перенесли ПТКА, не впливали такі фактори, як кількість уражених артерій, рівень ураження, наявність звивистості стентованої ділянки, залучення в стеноз біфуркації/гирла судини, форма атеросклеротичної бляшки, дисекція інтими артерії після «предилатації» та імплантації стента (r2<0,1). На частоту рестенозу після процедури стентування достовірно впливали такі фактори, як наявність колатерального кровотоку до процедури, вихідний морфологічний тип оклюзії, ступінь і довжина стенозу, кальциноз судини в місці втручання (r2<0,01). З тактичних особливостей виконання стентування найгірший віддалений ангіографічний результат процедури показало застосування протеза меншого калібру, ніж просвіт артерії.