Анотація. Аналізуються теорія, безпосередня практика та особливості застосування т.зв. м’якого права ЄС у боротьбі з пандемією COVID-19. Право Європейського Союзу, паралельно і у співпраці з національними ініціативами держав-членів, відіграло важливу, якщо не визначальну, роль у боротьбі з поширенням пандемії на її початковому етапі. На додаток до «звичайних» законодавчих заходів (або, у деяких правових системах, адміністративного нормотворчого процесу у формі урядових чи міністерських постанов) більша частина регулювання боротьби з COVID-19 відбувалася за допомогою циркулярів, інструкцій, вказівок та інших м’яких норм права, що приймалися на рівні усього Співтовариства. Інструменти м’якого права зазвичай не мають повної юридичної сили, але можуть мати юридичні та практичні наслідки: стати правовою основою для розвитку національного законодавства держав-членів ЄС (в галузі боротьби з пандемією), забезпечити нормативну основу для згладжування протиріч між національними та загальноєвропейським законодавством у подоланні пандемії як глобального виклику людству, конкретизації обов’язків інституційного співробітництва тощо. Мінлива нормативність, що характерна для «м’якого» права у боротьбі з пандемією COVID-19, виникла та діяла в складній і дуже гнучкій системі міжнародних, наднаціональних, внутрішніх і субдержавних гравців, як державних, так і приватних. Дослідження ролі «м’якого права» у протидії пандемії COVID-19 у Європі вплинуло на вибір стратегій, заснованих на інструментах «м’якого права» у боротьбі з пандемією на міжнародному рівні (ООН, ВООЗ), де «м’яке» право стало єдиним інструментом, враховуючи відсутність компетенції та/або обов’язкових повноважень у таких питаннях. Аналіз дії м’якого законодавства у відповідний період дозволяє зробити висновок, що вказаний інструментарій допоміг загалом успішно, з найменшими втратами впоратися з кризою, викликаною поширенням COVID-19, на її початковому, найбільш гострому етапі (на рівні ЄС).