Профілактика Соціальної Депривації Особистості

Abstract

Приналежність до певної соціальної групи, прийняття нею, ідентифікація з її членами, потреба у спілкуванні та любові, самореалізація у соціальному середовищі є базовими соціальними потребами особистості, обмеження або позбавлення яких породжує соціальну депривацію. Статтю присвячено теоретичному дослідженню проблеми профілактики соціальної депривації особистос- ті. Доведено, що в сучасному суспільстві та соціальних умовах її може переживати будь-яка людина. Соціальну депривацію розглянуто з боку обмеження соціальних потреб та соціальних контактів чи обмеження можливос- тей для їх задоволення, ізоляції або самоізоляції, порушення соціальних норм, прийнятих у суспільстві чи в пев- ному соціальному середовищі, обмеження можливостей для повноцінної соціалізації особистості, тривалого (короткотривалого) повного або часткового позбавлення людини соціальних потреб. Виокремлено джерела соціальної депривації. Охарактеризовано явище соціальної самодепривації. Підтвер- джено їхній негативний вплив на саму особистість, що породжує видозміну її характеристик, поведінку людини, розвиток особистості. Профілактику соціальної депривації визначено як комплекс соціальних і психолого-педагогічних заходів, спря- мованих на задоволення соціальних потреб людини, розширення кола її соціальних контактів, повноцінну соці- алізацію особистості в певному соціальному середовищі, а також попередження порушення соціальних норм, формування позитивних соціальних якостей і цінностей. Окреслено зміст первинної та вторинної профілактики соціальної депривації особистості, описано її стратегії й моделі. У межах стратегії запобігання та подолання проаналізовано моделі поширення фактичних знань, формуван- ня здорового способу життя, навчання позитивної поведінки, соціального впливу, стримування, ствердження моральних принципів. У межах стратегії нормалізації охарактеризовано зміст моделей контрольованого впливу й зменшення шкоди.

The Psychology of a Soldier’s Phantom Pain

“…Звісно, що в цілому організм пораненого військовослужбовця з ампутацією кінцівки на рівні підсвідомості продовжує сприймати "себе" цілісним механізмом, єдиною системою. На рівні свідомості організм сприймає поранення як ваду [2].…”