Habet sua fata notiones-так можна було б парафразувати відому сентенцію римського граматика в контексті розвідки, присвяченої висвітленню передісторії одного філософського поняття. Справді-бо, хоча у сучасній філософії поняття a priori нерозривно пов'язане й постійно асоціюється з філософією Канта, в якій воно має значення пізнання «незалежно від досвіду»; хоча в юриспруденції термін a priori переважно вживається в контексті «аргументувати a priori», позначаючи знання про певні факти, здобуте на підставі необхідного висновку з інших фактів; зрештою, хоча у звичайному слововжитку при цьому мається на увазі якесь «наперед» або «заздалегідь» сформульоване твердження, що припускає певну очевидність і безсумнівність того, про що йдеться,-все ж сьогодні ми можемо підставно стверджувати, що всі такі способи вжитку історично зумовлені та закорінені в грецькому ґрунті. Щоправда, різноманітні фахові довідникові видання здебільшого оминають питання про походження розглядуваного поняття, а задовольняються констатацією його вжитку в сенсі незалежного від досвіду знання, вжитку, що експліцитно започаткований лише в раціоналістичній філософії Нового часу. Стан справ виглядає так, немовби цим поняттям не послуговувалися в філософії й науці перед епохою

Кантова «Критика сили судження» (Kritik der Urteilskraft) побачила світ цілком за побажанням її авторанаприкінці квітня 1790 р. саме до пасхального ярмарку. У передмові до цього твору автор досить недвозначно твердить, що ним він «завершує свою цілу критичну справу …і переходить до доктринального», тобто до систематичної розробки метафізики природи й метафізики звичаїв [AA V: 170]. Ця третя й остання «Критика», за задумом автора, має завершувати будову критичної філософії, започатковану «Критикою чистого розуму» (1781/1787) на ниві теоретичного пізнання і продовжену «Критикою практичного розуму» (1788) у царині морального вчення. Утім, такою своєю самооцінкою Кант почасти підготував поширений погляд на свою творчість, мовляв, три «Критики» й є головними творами, що відбивають зміст його «революції способу мислення». Хоч би як ставитися до такої філософеми, але парадоксальність полягає в тому, що читач жодної з «Критик» не відчуватиме, що має бути ще наступна, хоча ретроспективно й помічатиме зв'язок із попередньою. І це при тому, що Кант щораз підкреслював систематичний характер своєї філософії! Певно, найбільшу загадку тут являє собою якраз третя «Критика», позаяк і її головна тематика (естетика й телеологія), й обґрунтування Кантом принципу її побудови не вповні пояснюються на підставі попередніх творів. У підручниках, монографіях і навіть спеціальних дослідженнях здебільшого оминається питання про історію виникнення відповідного твору Канта. Так, Вольфганґ Рьод у ґрунтовному й аналітичному викладі критичної філософії Канта обмежується лише констатацію: «Кілька років перед оприлюдненням "Критики сили судження" Кант вочевидь ще не думав про те, щоби перетворити естетику на тему трансцендентального дослідження» [Röd 2006: 92]. А Отфрид Гьофе взагалі не зупиняється на історії виникнення третьої «Критики», одразу переходячи до різнопланового змісту цього твору [Höffe 1992: 259-261] Натомість Манфред Кюн у своїй блискучій біографії німецького філософа не лише викладає телеологічні міркування зі статті «Про вжиток телеологічних принципів у філософії» (1788), що безпосередньо передувала появі третьої «Критики», а й дискутує з новітнім дослідженням Джона Заміто про ґенезу твору, а саме з тезою про те, що, мовляв, «витоки третьої «Критики» містяться в Кантовому затятому суперництві з Гердером» [Kuehn 2001: 343-345]. Сучасні автори зважають на історію виникнення третьої «Критики» в дуже обмежених випадках, наприклад, коли йдеться про видозміни в Кантовій оцінці поняття

Віталій ТЕРЛЕЦЬКИЙ orcid.org/0000-0003-3212-043X кандидат філософських наук, завідувач відділу філософії та геополітики НДІУ Анотація. Стаття присвячена своєрідному тлумаченню культурного локусу України в класичних культурно-цивілізаційних концепціях О. Шпенглера і А. Дж. Тойнбі. Незважаючи на деякі спрощення і дуже узагальнені висновки, продемонстровано, що ці концепції досі залишаються впливовими не лише в межах академічних дисциплін «Історія» чи «Культурологія», а й навіть у геополітичному дискурсі сьогодення. Ключові слова: цивілізація; Україна; православ'я; геополітика. УКРАИНА НА ЦИВИЛИЗАЦИОННОЙ КАРТЕ МИРА: ИСТОРИЧЕСКИЙ ОПЫТ И РЕАЛИИ СОВРЕМЕННОСТИ Виталий ТЕРЛЕЦКИЙ кандидат философских наук, заведующий отделом философии и геополитики НИИУ Аннотация. Статья посвящена своеобразной трактовке культурного локуса Украины в классических культурно-цивилизационных концепциях О. Шпенглера и А. Дж. Тойнби. Несмотря на некоторые упрощения и очень обобщенные выводы, продемонстрировано, что эти концепции до сих пор остаются влиятельными не только в рамках академических дисциплин «История» либо «Культурология», но даже в геополитическом дискурсе современности. Ключевые слова: цивилизация; Украина; православие; геополитика.Annotation. The paper deals with a peculiar interpretation of the cultural locus of Ukraine in the classic cultural and civilization conceptions of O. Spengler and A. J. Toynbee. Despite some simplifications and very general conclusions, it shows that these conceptions still remain influential not only within the academic disciplines "history" or "cultural studies" but also in the present geopolitical discourse.

No abstract

Огляд ознайомлює із головними тезами доповідей учасників семінару Кантівського товариства в Україні, що відбувся у грудні 2019 р. в Національному університеті «КиєвоМогилянська академія». Доповідачі зосередили увагу на питаннях інтерпретації нотатки І. Канта про «велике світло» в різних історичних і систематичних контекстах: від еволюції вчення про простір через проблему метафізичного пізнання і нову теорію суджень аж до понять нормативності й концептуальності людського пізнання.