OBJECTIVE Finerenone significantly improved cardiorenal outcomes in patients with chronic kidney disease (CKD) and type 2 diabetes (T2D) in the Finerenone in Reducing Kidney Failure and Disease Progression in Diabetic Kidney Disease trial. We explored whether baseline HbA1c level and insulin treatment influenced outcomes. RESEARCH DESIGN AND METHODS Patients with T2D, urine albumin-to-creatinine ratio (UACR) of 30–5,000 mg/g, estimated glomerular filtration rate (eGFR) of 25 to <75 mL/min/1.73 m2, and treated with optimized renin–angiotensin system blockade were randomly assigned to receive finerenone or placebo. Efficacy outcomes included kidney (kidney failure, sustained decrease ≥40% in eGFR from baseline, or renal death) and cardiovascular (cardiovascular death, nonfatal myocardial infarction, nonfatal stroke, or hospitalization for heart failure) composite endpoints. Patients were analyzed by baseline insulin use and by baseline HbA1c <7.5% (58 mmol/mol) or ≥7.5%. RESULTS Of 5,674 patients, 3,637 (64.1%) received insulin at baseline. Overall, 5,663 patients were included in the analysis for HbA1c; 2,794 (49.3%) had baseline HbA1c <7.5% (58 mmol/mol). Finerenone significantly reduced risk of the kidney composite outcome independent of baseline HbA1c level and insulin use (Pinteraction = 0.41 and 0.56, respectively). Cardiovascular composite outcome incidence was reduced with finerenone irrespective of baseline HbA1c level and insulin use (Pinteraction = 0.70 and 0.33, respectively). Although baseline HbA1c level did not affect kidney event risk, cardiovascular risk increased with higher HbA1c level. UACR reduction was consistent across subgroups. Adverse events were similar between groups regardless of baseline HbA1c level and insulin use; few finerenone-treated patients discontinued treatment because of hyperkalemia. CONCLUSIONS Finerenone reduces kidney and cardiovascular outcome risk in patients with CKD and T2D, and risks appear consistent irrespective of HbA1c levels or insulin use.

У статті розглядаються питання впливу тіаміну та його похідних на перебіг ускладнень цукрового діабету (ЦД). Tіамін слугує коферментом для транскетолази, піруватдегідрогенази й комплексів α-кето­глутаратдегідрогенази, ферменти яких відіграють фундаментальну роль у внутрішньоклітинному метаболізмi глюкози. У літературі повідомляється про взаємозв’язки між тіаміном і ЦД. Рівні тіаміну й активність залежних від тіаміну ферментів знижені у хворих на ЦД. Генетичні дослідження дають можливість встановити зв’язуючі ланки між тіаміном і ЦД. Встановлено, що тіамін і його деривати запобігають активації біохімічних процесів (посилене виділення поліоловим шляхом, надмірне утворення кінцевих продуктів глікування, активація протеїнкінази C і посилення гексозамінового шляху біосинтезу), спричинених гіперглікемією за ЦД. Підкреслюється значення тіаміну при ендотеліальних судинних хворобах при ЦД (мікро- і макроангіопатія), порушеннях ліпідного обміну, при ретино-, нефро-, кардіо- і нейропатії.

В обзоре приведены результаты некоторых масштабных исследований терапии сахароснижающими препаратами, направленных на профилактику макро- и микроваскулярных осложнений сахарного диабета 2-го типа. Авторы отмечают контроверсивность результатов этих исследований относительно эффективности современной сахароснижающей терапии в плане профилактики макроваскулярных осложнений и снижения смертности у больных сахарным диабетом 2-го типа. С учетом ограниченной эффективности сахароснижающей терапии основным вопросом является ее сердечно-сосудистая бе-зопасность, а также максимальное устранение побочных эффектов, а именно повышения риска гипогликемий и увеличения веса. С точки зрения эффективности и безопасности как в монотерапии, так и в комбинированном лечении метформин выгодно отличается от других сахароснижающих препаратов. Новый алгоритм сахароснижающей терапии, основанной на применении препаратов, которые не повышают риск гипогликемий и не увеличивают вес, имеет существенные преимущества в сравнении с традиционным подходом.

The review article presents an analysis of the literature on the effect of thiamine and its derivatives on the metabolism in cells and its role in the pathogenesis of complications of diabetes mellitus. The features of the conversion of an inactive form that enters the human body with food and drugs into the active form of thiamine are considered. The metabolic pathways of thiamine and its derivatives are also clarified. The article describes the features of allithiamine and the practical importance of its metabolism in cells for the treatment of complications of diabetes mellitus, in particular, diabetic polyneuropathy. The data in this article will help clinicians understand the relevance and necessity of using drugs containing thiamine in their practice.

No abstract