Зміна суспільних відносин, зумовлена створенням і бурхливим розвитком інформаційних технологій, потребує швидкої та адекватної реакції з боку права. Водночас сучасний правовий механізм регулювання і охорони суспільних відносин не може повною мірою належно забезпечити відповідні зміни, спричинені експансією ІТ. Мета статті полягає у здійсненні первинного аналізу стану готовності вітчизняної правової системи до змін соціальних відносин, що відбуваються у результаті бурхливого розвитку ІТ, а також прогностичному визначенні основних сфер сспільного життя, які мають бути максимально підготовлені до напрацювання та впровадження нових правових механізмів. Стан нормативно-правового забезпечення сфери ІТ в Україні має початковий рівень, який надає можливість лише доганяти розвинуті правові порядки, а не відігравати роль лідера. На сьогодні немає навіть натяків на формування єдиного, концептуально нового, системного, всеохоплюючого правового механізму, за допомогою якого можна було б комплексно забезпечити динаміку суспільних відносин, спричинену бурхливим розвитком сфери ІТ. Ані науковці-правники, ані законотворці не готові до формування правової політики в цій сфері, визначення меж та умов комплексного нормативно-правового регулювання застосування сучасних інноваційних підходів, методологій і технологій, зокрема й Blockchain, Інтернету речей, хмарної інфраструктури, Mobile ID, sharing economy, просування методики опрацювання даних великих обсягів (Big Data), визначення правової природи криптовалюти, процесу майнінгу, смарт-контрактів, токенів, ICO тощо. Розвиток ІТ, як і подальша інтеграція Інтернету в суспільне життя, є неминучими й не залежатимуть від бажань держави. Питання полягатиме в готовності права запропонувати цим змінам сучасний, системний та адекватний підхід для того, щоб забезпечити належне регулювання цієї сфери з метою використання її на благо суспільства загалом та окремих осіб зокрема. На сьогодні перспективним убачається формування правової політики, спрямованої на процеси цифровізації людини та суспільних відносин. Основою такого процесу могла б стати технологія блокчейну, застосування якої сприятиме забезпеченню прозорості, ефективності, пришвидшенню процесів у більшості сфер життєдіяльності людини

Мета роботи-вивчити та запропонувати комплексний підхід до формування правової політики в галузі охорони здоров'я. Національне медичне законодавство не має системного характеру. Застарілі, дублювальні й суперечливі нормативно-правові акти різної юридичної сили, надмірна кількість підзаконних міністерських і відомчих актів зумовлюють необхідність здійснення систематизації медичного законодавства, створення стрункої, логічної та всередині не суперечливої системи. Необхідно об'єднати зусилля та знання юристів та медиків для створення належної життєздатної нормативно-правової бази й підвищення ефективності, якості законотворчого процесу. Під час розроблення власної нормативно-правової бази потрібно врахувати міжнародно-правові стандарти в галузі охорони здоров'я, досвід закордонних країн із медичного законодавства, а також національні особливості, традиції та реалії. Особливою, найбільш досконалою та вищою формою систематизації законодавства є кодифікація, тобто впорядкування законодавчого матеріалу, яке спрямоване на перероблення шляхом виключення повторів, суперечностей, заповнення прогалин, перетворення характеру та спрямованості матеріалу. Саме цим максимально забезпечується внутрішня узгодженість, цілісність, системність і повнота правового регулювання сучасних суспільних відносин. Нагальним завданням є створення Медичного кодексу України, який відповідав би загальним стандартам у сфері прав людини та відповідним міжнародно-правовим актам, чільне місце з них належить директивам та іншим актам Всесвітньої організації охорони здоров'я.

No abstract

Мета роботи-на підставі аналізу світового досвіду визначити доцільність запровадження евтаназії в Україні. Евтаназія-найбільш суперечлива та неоднозначна тема наукових досліджень, що перебуває на межі медицини та права. Під поняттям евтаназії розуміють вид поведінки медичного працівника (дія, бездіяльність чи рішення), який вчиняється свідомо та умисно, а також спрямований на припинення нестерпних страждань (фізичного, психічного, морального характеру тощо), здійснюється за неодноразовим та однозначним проханням пацієнта (а у випадках, що передбачені законом, його законного представника), за умови його повної, своєчасної та об'єктивної інформованості про наслідки такого втручання, що має результатом смерть. У світі немає єдиного підходу до питань легалізації евтаназії. Нині формується тенденція щодо легалізації пасивної евтаназії у правових порядках окремих економічно розвинутих країн. Однак цьому передувала серйозна суспільна полеміка з найширшим залученням до неї крім юристів представників медицини, біоетики, філософії, соціології, інших наук. Попри сформовані тренди, евтаназія в жодному своєму прояві, формі не може вважатись достатньою правовою підставою для позбавлення людини життя та відповідного припинення її права на життя. Пріоритетним напрямом розвитку повинна бути не легалізація евтаназії, а розвиток паліативної допомоги, котра має на меті усунення болю та всебічну підтримку пацієнтів, членів їхніх сімей, а також інших осіб.

Проблема компенсації моральної шкоди є однією з найбільш дискусійних у сучасній цивілістичній науці. Недосконалість норм, що регулюють досліджувані правовідносини, а також суперечливість судової практики з приводу їхнього застосування зумовлюють існування різних підходів до визначення розміру компенсації моральної шкоди та, як наслідок, недосконалість механізмів компенсації. Тому вирішення теоретичних і практичних аспектів цієї проблеми є досить важливим для дотримання прав та законних інтересів осіб. Мета статті полягає у висвітленні різноманітних наукових позицій і правозастосовної практики щодо визначення розміру компенсації моральної шкоди та розкритті способів удосконалення механізму компенсації моральної шкоди. У статті досліджено зміст поняття “моральна шкода”, зокрема з’ясовано сутність категорії “страждання”, охарактеризовано різні методики, запропоновані науковцями для визначення розміру моральної шкоди, яка підлягає компенсації, а також розкрито підхід Європейського суду з прав людини з цього питання. Доведено, що “моральна шкода” повинна охоплювати негативні наслідки немайнового характеру, що заподіяні фізичній особі внаслідок завданих їй фізичних, психічних, моральнісних та (або) соціальних страждань, що пов’язані з порушенням її прав чи охоронюваних законом інтересів, або загрозою вчинення такої поведінки. На підставі аналізу юридичної літератури та судової практики запропоновано власну методику грошового відшкодування моральної шкоди, в основу якої покладено підхід, відповідно до якого визначення розміру компенсації моральної шкоди має певний комплексний характер і складається із декількох рівнів: першого “загального” (гарантованого) рівня і другого – рівня “експертного”. У статті також розкрито початковий критерій визначення моральної шкоди, яка підлягає компенсації (ним може бути усереднений рівень соціальних гарантій), та перелік коригувальних коефіцієнтів, які є факторами, що впливають на розмір моральної шкоди.