У статті досліджується проблема розвитку архівної справи в період Української революції 1917-1920 рр. Розкрито політику уряду Центральної Ради спрямовану на підготовку  стандарту архівної справи, визначення специфіки обліку, опису та зберігання архівних документів, відкриття перших науково-дослідних і навчальних закладів. Проаналізовано роль Бібліотечно-архівного відділу при департаменті мистецтв Генерального секретаріату в освітніх справах на чолі з відомим істориком О. Грушевським, Державного військово-історичного архіву під керівництвом Я. Ждановича. Висвітлено діяльність уряду гетьмана П. Скоропадського, яка полягала у реалізації проекту архівної реформи започаткованої Архівно-бібліотечним відділом під керівництвом історика та архівіста В. Модзалевського. Реформа проголошувала державну власність на архівні документи та утворення Центральної установи архівної системи – Національного архіву Української держави, де б зберігалися документи загальнодержавного характеру. Для зберігання документів губернських інституцій планувалося створення губернських архівів. У статті розкрито внесок відомих діячів архівної справи О. Грушевського, В. Модзалевського у розбудову Української держави, збереження її культурних цінностей. Простежено становлення гетьмана П. Скоропадського як  діяча архівної справи, його прагнення зберегти не лише архіви родинного фонду Скоропадських, але і діловодство військових частин, адже гетьман добре усвідомлював значення архівних документів для історії держави та самовизначення її громадян. Уряд Директорії тримав в полі зору діяльність архівних установ. Для збереження архівних матеріалів Полтавський губернський комітет по охороні пам'яток старовини, мистецтва і природи видав більше 100 «охоронних листів», які стосувалися збереження музейних колекцій  та підтримки діячів літератури і мистецтва. Незважаючи на складні умови в яких розвивалася архівна справа в добу Української революції (1917-1920 рр.) було досягнуто значних успіхів у збереженні архівних документів як важливого джерела для вивчення історії Української держави. Значний внесок у архівне будівництво зробили відомі архівні діячі доби Української революції (1017-1920 рр.): В.Л. Модзалевський, О. С. Грушевський, В.В. Міяковський, О.І. Баранович, Л.Ю. Биковський, П. В. Клименко та ін.

Розглядається цілеспрямована радянська політика русифікації на території України у 1970 – 1980-х рр. Висвітлено основні методи нищення української ідентичності, її зміну на радянську. Встановлено, що радянська мовна політика мала вагомий вплив на самобутність етнічних груп. Упродовж 1970 –1980-х рр. посилюється русифікація. На основі детального аналізу наявних матеріалів з’ясовані методи й принципи мовно-культурної асиміляції. Найбільші дієвими з них були: русифікація освітньої сфери, міграційна політика, міжетнічні шлюби, ідеологічне обґрунтування спільних рис росіян, українців і білорусів, цілеспрямована робота засобів масової інформації у формуванні нового типу особистості – «радянська людина» і нової спільності – радянський народ. Актуалізовано важливість подібних досліджень на сучасному етапі. Розкрито наслідки русифікації й висвітлено ключові проблеми пов’язані зі зміною мовної ідентичності населення. У статті деталізовано використання всіх інструментів, які радянська влада використовувала для денаціоналізації та русифікації населення. З’ясовано, що у наслідок радянської мовної політики знизилася кількість україномовних шкіл, а в окремих містах спостерігалося їхнє зникнення. Наприкінці 1970 – початку 1980-х рр. сформовано нормативно-правову базу, яка стимулювала вивчення російської мови та перехід вчителів  і викладачів до її широкого використання під час проведення занять. Перспектива кар’єрного зростання зумовлювала відмову від мовно-культурних традицій власного народу окремих категорій населення. Розкривається вплив міграцій на зміну ідентичності та  процеси русифікації  суспільства. Наголошено регіональні особливості реалізації мовної політики компартійним керівництвом. Висвітлено вплив преси та телебачення на радянське суспільство загалом, та свідомість населення, зокрема. На основі аналізу джерел, досліджено проблему сприйняття радянської дійсності через телебачення. Встановлено, що телебачення з кінця 1960-х рр. стало знаряддям русифікації та денаціоналізації суспільства.

The article reveals the influence of Soviet cinema on the change in the linguistic identity of the population of the Ukrainian SSR. The content, ideological context of the cinema of the 1960s – 1980s in the conditions of the Russification policy of the party nomenclature is analyzed. The role of the contemporary film industry in realizing the concept of a single community – the «Soviet people» is highlighted. It is worth highlighting the key reasons for this process: the attempt of the Soviet authorities to avoid free-thinking among workers in creative professions, the prevention of any manifestations of Ukrainian identity, the fight against dissidence, in particular the prevention of its manifestations, etc. The role of television in the life of a Soviet citizen in the 1960s – 1980s is revealed. The influence of the Soviet film industry on the worldview of the population is highlighted. The regulatory and legislative framework, which regulated the issue of cinematography, was considered. The characterization of this issue made it possible to detail the specifics and single out the trends of Soviet policy in the field of television and radio broadcasting. In general, Soviet cinema is considered as one of the means and methods of Russification of society, changing the ethnic and linguistic identity of the population. It was found out that the peculiarity of Soviet cinema was the ideological component, which permeated absolutely all spheres of life of the society at that time. One of the goals of the cinema was the formation of conviction in the individual about the common historical and cultural origin of all the peoples of the USSR, and most importantly, the awareness of oneself as a part of the «Soviet people». Regardless of the genre (artistic or documentary), Soviet cinema, like any other work of art, was intended to show the so-called greatness of the «Soviet people», to depict the simple «Soviet man» as a hero of his time, to highlight the main achievements of socialist construction etc. Of course, the realization of the tasks of the cinema required strict censorship, and in documentaries – falsifications and substitution of facts. Together with the spread of Russification, all these phenomena led to the renunciation of the linguistic, cultural, and household traditions of one’s ethnic group

У статті проаналізовано становлення та розвиток світової та національної стандартизації України. Етапами розвитку світової стандартизації є: природний розвиток стандартизації, який бере свій початок із зародження мови, писемності, мір і ваг і тривав до кінця ХІХ ст.; етап зародження стандартизації (кінець ХІХ – початок ХХ ст.); розвиток національних систем стандартизації; міжнародна співпраця в галузі стандартизації почалося в другій половині ХХ ст. і супроводжується створенням та діяльністю  Міжнародної організації зі стандартизації (ISO); високий рівень стандартизації передбачав зростання стандартизації інформаційних технологій світового рівня (з 1990 р.). Розкрито основне призначення Міжнародної організації зі стандартизації ISO та Міжнародної електротехнічної комісії MEK (нині IEC), пріоритети їх розвитку. Простежено особливості розбудови національної стандартизації незалежної України, яка активізувалася із прийняттям Декрету Кабінету Міністрів України «Про стандартизацію і сертифікацію» від 10.05.93 р. № 46-93. Становлення Національної стандартизації України відбувалося в контексті світових тенденцій, але мало свої особливості пов’язані з періодом переходу до індустріального суспільства, який супроводжувався економічною нестабільністю. Виокремлено органи державної служби стандартизації України: Державний комітет стандартизації, метрології та сертифікації (Держстандарт України); Державний комітет України з питань технічного регулювання та споживчої політики (Держспоживстандарт), Державну інспекцію України з питань захисту прав споживачів (Держспоживінспекцію України), «Український науково-навчальний центр проблем стандартизації, сертифікації та якості (ДП «УкрНДНЦ»), ДНДІ «Система», Український науково-виробничий центр стандартизації, метрології та сертифікації (УкрЦСМ), технічні комітети, які здійснюють реалізацію державної політики в сфері стандартизації, єдності вимірювань, сертифікації та державного контролю, представляють інтереси України в міжнародних організаціях. Правове технічне регулювання стандартизації та сертифікації в Україні закріплено в Законах України: «Про стандартизацію і сертифікацію» (1993 р.), «Про державний нагляд за додержанням стандартів, норм і правил та відповідальність за їх порушення» (1993 р.), «Про державний нагляд за додержанням стандартів, норм і правил та відповідальність за їх порушення» (1993 р.). «Про стандартизацію» (2001), «Про стандарти, технічні регламенти та процедури оцінки відповідності» (2005); декретах та постановах Уряду України: «Про державний нагляд за дотриманням стандартів, норм і правил та відповідальність за їх порушення» (1993), «Про заходи щодо поетапного впровадження в Україні вимог Директив Європейського Союзу, санітарні, екологічні, ветеринарні, фінансові норми та міжнародні та європейські стандарти» (1997), «Державна програма стандартизації на 2006-2010 роки» (2006 р.), «Питання Ради стандартизації та технічного регулювання» (2006 р.), а також указах Президента України: «Про вдосконалення державного контролю за якістю та безпекою продуктів харчування, лікарських засобів та виробів медичного призначення» (1999 р.), «Про заходи щодо вдосконалення діяльності у сфері регулювання та споживчої політики» (2005 р.) та ін.

У статті на основі комплексного аналізу наукових праць досліджується внесок митрополита Андрея Шептицького в розвиток та збереження культурно-мистецької спадщини українського народу. Основними напрямками фінансової допомоги митрополита Шептицького були: підтримка освітніх навчальних закладів – від дошкільних – до закладів вищої освіти; допомога малозабезпеченим сім'ям та сиротам; збереження мистецької спадщини та підтримка обдарованих молодих митців; пам’яткоохоронна діяльність. У статті проаналізовано погляди митрополита на здійснення меценатської діяльності та способи її реалізації. Вся благочинна місія Андрея Шептицького була спрямована на отримання конкретних результатів від його роботи, які б зумовили системні зміни у культурному розвитку суспільства. Митрополит був ініціатором запровадження різних видів суспільної опіки для українського населення. Доведено, що Андрей Шептицький допомагав багатьом громадським організаціям, які підтримували матеріально незаможні верстви населення. Серед них – Марійські товариства, які діяли при церквах і допомагали бідним та незаможним людям; Крайовий комітет допомоги українському студентству, який надавав матеріальну підтримку студентам закладів середньої та вищої освіти; Товариство Вакаційних Осель –  влаштовувало відпочинок дітей у заміських комплексах, зокрема в с. Миловання Товмацького повіту та в с. Кошів Коломийського повіту. Одним із першочергових завдань митрополита Андрея Шептицького було якісна освітня та виховна підготовка майбутніх священників у Львівській Духовній Семінарії. Для реалізації цього завдання митрополит часто відвідував освітній заклад, проводив бесіди з настоятелями та богословами, фінансово допомагав талановитим вихованцям отримати освіту за кордоном. Намагаючись підняти авторитет Греко-католицької церкви серед населення Галичини, митрополит Андрей Шептицький організовував конференції, реколекції, фінансував друковані видання. Важливим аспектом меценатської діяльності Андрея Шептицького була допомога дітям-сиротам. У 1915 р. з його ініціативи було засноване товариство «Захист ім. Митрополита Шептицького для сиріт у Львові», яке піклувалося про їх різнобічний розвиток та самореалізацію в майбутньому. Окремим напрямом діяльності товариства була підготовка вихователів і підвищення кваліфікації педагогічних працівників для освітньо-виховних закладів, які фінансувалися греко-католицькою церквою. Окремим вектором меценатської діяльності митрополита Шептицького було збереження мистецьких пам'яток та підготовка мистецької інтелігенції. Він підтримав заснування та сприяв діяльності Національного музею у Львові, фінансував проведення археологічних розкопок, сприяв підтримці обдарованих молодих митців, забезпечуючи їх навчання за кордоном. Серед стипендіатів митрополита Андрея Шептицького були Олекса Новаківський, Модест Сосенко, Михайло Бойчук, Яків Струхманчук, Іван Старчук, Станіслав Ігнацій Віткевич, Микола Федюк та ін. Відомий меценат, громадсько-політичний діяч, митрополит Греко-католицької церкви зробив неоціненний внесок у розвиток української культури. Він був людиною, яка наділена надзвичайними якостями: людяністю, добротою, милосердям, цілеспрямованістю, повагою до інших. Його моральні принципи мають стати своєрідним орієнтиром для майбутніх поколінь.