У статті досліджено психологічні особливості внутрішнього переконання судді. Зазначено, що саме мова є основою судової діяльності загалом та судді зокрема. Суддівська діяльність є вершиною юридичної сфери, у тому сенсі, що саме суддя в останній інстанції оцінює всі обставини справи й ухвалює рішення (апеляційна, касаційна та наглядова інстанції – це також діяльність судді). По суті, суддя є посадовою особою, призначеною на посаду в установленому порядку, що здійснює правосуддя від імені держави. Діяльність судді регламентується законом і підпорядкована закону, у зв’язку із чим не допускається впливати на діяльність судді в будь-який спосіб. судове рішення спричинює низку наслідків для учасників кримінального судочинства, часто негативних, що накладає додаткове емоційне навантаження на аналізований процес. Зауважено, що судове рішення завжди має бути у правовому полі, але при цьому законодавчо закріплено, що суддя ухвалює рішення на підставі свого внутрішнього переконання, що вимагає звести до єдиного знаменника особистісні фактори та норми закону. Вимога всебічного, повного й об’єктивного розгляду всієї сукупності причин справи корелює з особистісними причинами: рівнем правосвідомості, життєвим досвідом, інтелектуальною сферою. Під час ухвалення рішення суддя має вирішити всі суперечності й усунути можливі сумніви. Наголошено, що внутрішнє переконання виступає морально-психологічною гарантією правосуддя, що сприяє виконанню виховної ролі кримінального процесу, оскільки детермінує прийняття процесуальних рішень, вчинення практичних дій відповідно до своєї совісті, моральних та етичних імперативів. Внутрішнє переконання має ґрунтуватися не на абстрактній думці, а на оцінці кожного з доказів та всієї їх сукупності. Тобто внутрішнє переконання судді потрібно розглядати як систему елементів, що утворюють певне складне явище, а саме: індивідуальні знання, якими суддя володів до моменту оцінки доказів; процес пізнання інформації, представлених чи отриманих суддею доказів (інформації); усвідомлення суддею ступеня своєї незалежності; емоційний стан судді щодо доказів; вольовий стимул, що спонукає суддю до передбачених у кримінально-процесуальному законі практичних дій; зовнішня обґрунтованість та аргументованість прийнятого рішення у процесуальних актах тощо. З огляду на це, зроблено висновок, що внутрішнє переконання – це суб’єктивно-об’єктивна категорія. Суб’єктивна сторона полягає в тому, що, по-перше, це суто індивідуальний результат пізнавальної діяльності конкретної людини. Переконання – якісно особливий стан свідомості, який за своєю природою не може бути отриманий ззовні у готовому вигляді, не може бути колективним, оскільки він обов’язково має бути винесений самим суб’єктом.
