Роман Сабодаш, канд. юрид. наук, доцент, доцент кафедри цивільного права Київського національного університету імені Тараса Шевченка ПРАВИЛА ЗАСТОСУВАННЯ ПРАКТИКИ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ З ПРАВ ЛЮДИНИ Ця стаття присвячена дослідженню проблеми застосування практики Європейського суду з прав людини. Не заглиблюючись у цій роботі в проблеми статусу самих рішень Європейського суду з прав людини, відзначимо, що національні суди активно застосовують практику Страсбурзького Суду. Проте, на жаль, вимушені констатувати, що ні Міністерство юстиції України, ні Верховний Суд, ні Конституційний Суд України (а у цього суду було принаймні два шанси для цього), ні суди загальної юрисдикції не сформулювали критерії, яким чином необхідно застосовувати практику Європейського суду з прав людини. З метою вирішення поставлених завдань автор досліджує «класичні» методи пошуку ratio decedendi у теорії stare decisis. А також приділено окрему увагу питанням субсидіарного характеру практики Європейського суду з прав людини, значенню автономного тлумачення Конвенції Європейським судом з прав людини та обов'язку національних судових органів розвивати Конвенцію разом зі Страсбурзьким судом. У результаті дослідження автор робить висновок, що ні метод проф. Гудгарта, ні метод проф. Вембо, ні інші «класичні» методи застосування і визначення ratio decidendi із теорії stare decisis не можуть бути «сліпо» застосовані до практики Європейського суду з прав людини, оскільки: 1) відмова у задоволенні скарги ще не означає звільнення національних судів від обов'язку розвивати зміст прав, гарантованих Конвенцією разом із Судом; 2) автономне тлумачення термінів Конвенції не означає зміну змісту інституту, що має аналогічну назву у національному праві, а лише означає, що до інститутів, що мають зміст, подібний до досліджуваного перед судом, мають бути застосовані правила Конвенції; 3) будь-яке задоволення скарги має стати для національних судів підставою для зміни своєї правозастосовної практики. При цьому у кожному разі застосування практики Європейського суду з прав людини судам належить використовувати у сукупності методи проф. Гудгарта та проф. Вембо у їх сукупності та враховувати особливості, висловлені нами у попередньому пункті, оскільки національному суду належить виключити випадки нерелевантного застосування практики Страсбурзького Суду. Ключові слова: ЄСПЛ, stare decisis, субсидіарність, автономне тлумачення.

No abstract

Олена Бахуринська, канд. юрид. наук, доцент, доцент кафедри кримінального права та кримінології Київського національного університету імені Тараса Шевченка ПОНЯТТЯ «ЗЛОЧИННА СПІЛЬНОТА»: ПРОБЛЕМИ ПРАВОВОГО ТА КРИМІНОЛОГІЧНОГО ВИЗНАЧЕННЯ Організовані злочинні об'єднання є поняттям, яке відоме в усьому світі. Однак у кожній державі ці злочинні об'єднання представлені поняттями, які зафіксовані у національному кримінальному законодавстві. У статті розглядаються окремі положення проекту Закону України № 2513 від 2 грудня 2019 року «Про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо відповідальності за злочини, вчинені злочинною спільнотою», в яких пропонується запровадження в кримінальному праві України підстав відповідальності за організацію або участь у злочинній спільноті чи в її діяльності. Згідно з цим законопроектом злочин визнається вчиненим злочинною спільнотою, якщо він скоєний стійким ієрархічним об'єднанням декількох осіб (п'ять і більше), учасником, організатором, керівником та/або координатором якої є «злодій у законі». З метою підвищення ефективності кримінальноправової протидії організованій злочинності в Україні аналізується законодавство Грузії, Російської Федерації та Республіки Казахстан про кримінальну відповідальність за створення злочинної спільноти та відповідальність за статус «злодія в законі». Автором також аналізуються теоретичні підходи до визначення змісту та тлумачення терміна «злочинна спільнота» та його співвідношення з поняттям злочинної організації. Визначаючи аналізовану проблему, автор акцентує увагу на важливості якісного змісту нормативних інструментів, за допомогою яких здійснюється боротьба з організованою злочинністю. На основі проведеного дослідження автором робиться висновок про наявність у новому законопроекті № 2513 ряду вад, які можуть призвести до виникнення труднощів у правозастосовних органів у кваліфікації діянь за відповідними статтями Кримінального кодексу України, зокрема, пов'язаних з визначенням специфічних ознак злочинної спільноти. Автором наголошується, що пряме перенесення положень кримінального законодавства певних зарубіжних країн або теоретичних конструкцій для визначення поняття «злочинна спільнота» не є доцільним, оскільки більшість із них містять кримінологічні, а не кримінально-правові характеристики. Ключові слова: організована злочинність, злочинна організація, злочинна спільнота, «злодій в законі», злочинна змова.

No abstract

No abstract