У статті розглянуто роль навчальної дисципліни «Технологія та організація наукових досліджень в освіті» у підготовці майбутніх магістрів початкової освіти на основі узагальнення досвіду викладання дисципліни у Рівненському державному гуманітарному університеті упродовж дванадцяти років. Визначено мету, основні задання курсу. З’ясовано, що на практичних і лабораторних заняттях широко використовуються інтерактивні методи викладання, зокрема, «сase study» (метод кейсів). Доведено, що вагомим сегментом в освоєнні дисципліни є самостійна робота здобувачів вищої освіти, схарактеризовані завдання, що містять творчий характер. Проаналізовано індивідуальні науково-дослідні завдання (ІНДЗ) з дисципліни; схарактеризовано технології підготовки пітчу, доповідей і тез. Акцентовано увагу на особливостях підсумкового контролю у вигляді тестів у Google формі як за кожним модулем, так і в цілому по курсу. Визначено позитивні тенденції на основі наявного досвіду: підвищення ролі курсу у підготовці магістра спеціальності 013 Початкова освіта; врахування методологічних принципів наукового дослідження в обов’язкових і вибіркових компонентах освітньої програми; підбір теми магістерського дослідження ще при підготовці бакалаврів; формування відповідних якостей дослідника у процесі науково-дослідницької діяльності здобувачів через особистісно-діяльнісний підхід до навчання, проблемне навчання, діалогізацію освітнього процесу, оптимальне співвідношення індивідуальних і колективних форм організації навчання. Доведено, що вивчення курсу сприяє підготовці висококваліфікованого фахівця, який володітиме найсучаснішими технологіями та методиками, виконуватиме наукове дослідження на засадах академічної доброчесності, буде ознайомлений з методологією виконання результатів наукового дослідження в освіті, вмітиме готувати й представляти доповіді, наукові статті, тези, кваліфікаційні роботи.

В статті здійснено рефлексивний аналіз діяльності аспірантури в Україні як основної форми підготовки наукових кадрів упродовж століття. З’ясовано, що аспірантура в Україні на сьогодні Законами «Про освіту» (2017), «Про вищу освіту» (2014) нормативно визначена основною формою підготовки науково-педагогічних і наукових кадрів. Досліджено внесок у підготовку аспірантів науково-дослідних кафедр педології; проаналізовано програми підготовки аспірантів на кафедрі в Київському інституті народної освіти. Схарактеризовано діяльність аспірантури з педагогіки в Українському Науково-Дослідчому Інституті Педагогіки (УНДІПі) в Харкові, розглянуто навчальні плани, основні засади їх функціонування. Вивчено низку нормативних документів, які визначали діяльність аспірантури в українських закладах освіти, що регулювали підготовку наукових і науково-педагогічних кадрів через аспірантуру, як-то: «Положення про порядок підготовки науковців при вищих навчальних закладах і науково-дослідних установах» (1925); Постанова ЦВК СРСР «Про навчальні програми й режими у вищій школі й технікумах» (1932); Постанова «Про розмір стипендій для аспірантів втузів, вузів і науково-дослідних інститутів» (1933); Постанова «Про підготовку наукових і науково-педагогічних працівників» (1934); Закон «Про заходи щодо поліпшення підготовки науково-педагогічних кадрів через аспірантуру» (1948); Постанова ВАК «Про підсумки роботи з атестації наукових кадрів за 1947/1948 навчальний рік» (1948); Положення про аспірантуру при вищих навчальних і науково-дослідних установах (1962); Постанова ЦК КПРС і Ради міністрів СРСР «Про заходи щодо покращення підготовки й використання науково-педагогічних і наукових кадрів» (1987); Про затвердження Порядку підготовки здобувачів вищої освіти ступеня доктора філософії та доктора наук у закладах вищої освіти (наукових установах)» (2016). Доведено, що у 30-х рр. модель аспірантури в СРСР була «освітньою»; у 50- х роках ХХ ст. розвиток аспірантури пішов шляхом скорочення освітньої підготовки й трансформувався в «дослідницьку» модель; на початку ХХІ ст. аспірантура реалізовує освітньо-дослідницьку модель підготовки здобувачів освіти.

У статті обґрунтовано реалізацію сучасної мети освіти. Підкреслено необхідність створення ефективного освітнього простору, який буде комфортним для усіх учасників освітнього процесу. Охарактеризовано освітній простір як складову освітнього середовища, який облаштовано так, щоб учень почував себе зручно, а його навчання та виховання відбувалося цікаво та захоплююче. Указано, що сучасний освітній простір НУШ – гнучкий, цікавий, у якому використовуються IT-технології, нові мультимедійні засоби навчання, які створюють різноманітні можливості для різних видів діяльності, викликають радість, стимулюють фантазію, мотивують до навчання. Зазначено, що в побудові освітнього простору лежать принципи гнучкості (швидка зміна простору в залежності від потреб освітнього процесу) та стабільності (безперервність процесу, послідовність сприйняття та діяльності, підтримує порядок у просторі та керованість у роботі). Доведено, що основою нової моделі є дотримання принципів безбар’єрності й створення інклюзивного середовища. Виокремлено ключові якості сучасного освітнього простору, які забезпечують реалізацію сучасних підходів в освіті: цілісність, єдність і впорядкованість предметно-просторового середовища та візуального сприйняття; багатофункціональність, гнучкість та мобільність; вікова відповідність; персоналізованість, наявність особистого простору; свобода, відкритість сприйняття, креативність; практичність та ергономічність; гармонійність та збалансованість; соціалізація та співпраця. Наведено перелік вимог і рекомендацій щодо створення освітнього простору в закладі середньої освіти, розроблений Міністерством освіти і науки України. Проаналізовано сім основних зон класної кімнати Нової української школи, а саме: зону відкриттів; зону новин; зону матеріалів; комунікативну зону; тематичну зону; зону Вчителя; зону Тиші. З’ясовано роль кожної із виокремлених зон у формуванні освітнього простору класних кімнат НУШ.

У статті акцентовано увагу на проблемі соціалізації дитини в суспільстві, її здатності до самоусвідомлення та самовдосконалення, до активної участі у соціальному житті країни. Зазначено, що в Законі України «Про освіту» визначено мету повної загальної середньої освіти – всебічний розвиток, виховання і соціалізація особистості. Проте відмічено, що сьогодні процес соціалізації особистості у закладах освіти набув характеру другорядності, поступившись першочерговістю процесу навчання. З’ясовано, що В. О. Сухомлинський виділяв школу як один з найважливіших соціальних інститутів, що забезпечує підготовку учнів до життя у суспільстві, визначає можливості особистісного, громадянського й професійного вибору. При цьому педагог вважав читання книг важливим засобом соціалізації дитини. Здійснений аналіз дав змогу стверджувати, що читання для Василя Олександровича виступало засобом уведення школярів в систему людських знань, формування уявлень про головні етапи життя людства. Зосереджено увагу, що Василь Олександрович Сухомлинський під час читання творів акцентував увагу на можливості показу моральної краси рідного народу, його уявлення про щастя: воно не лише у коханні, сімейному благополуччі, а й в усвідомленні правильно вибраного місця в житті, у прагненні до світлого майбутнього, у нерозривному зв’язку особистого і суспільного. Обґрунтовано, що у практичній діяльності Павлиської школи учні під час читання отримували знання, які були корисними для них в контексті загальнолюдських проблем; переорієнтації змісту з об’єктивно-байдужного на визначення його місця і ролі в соціокультурному аспекті; інтеграції різних знань щодо проблем становлення жінки і чоловіка.

У статті обґрунтована важливість формування ціннісних орієнтацій у дітей дошкільного віку на основі використання педагогічної спадщини В. О. Сухомлинського. Зосереджено увагу на тому, що головним завданням для кожного закладу дошкільної освіти є створення найкращих умов для розвитку особистості дитини: морального, інтелектуального, трудового, естетичного й ін. Проаналізовано досвід роботи вихователя-методиста ЗДО № 33 м. Рівне Н. Ярути, яка творчо використовує спадщину В. О. Сухомлинського у вихованні дітей дошкільного віку. Визначено провідну ідею діяльності вихователя-методиста – оптимізація морального досвіду дитини в умовах закладу дошкільної освіти, забезпечення взаємозв’язку моральних знань та уявлень, що діти отримують на заняттях, з їх застосуванням в повсякденному житі. З’ясовано, що формування ціннісних орієнтацій дошкільників здійснюється нею через формування ціннісного ставлення до природи, життя, рукотворного світу, людини. Вихователь-методист використовує заняття, гуртки, екскурсії, спостереження, години дозвілля, акції милосердя, працю, родинні свята, бесіди та ігри у формуванні ціннісних орієнтацій дітей дошкільного віку. Особливо ефективними є: цикл занять «Дитина в природному довкіллі», «Скринька добрих справ», «Галерея духовності», робота з батьками, консультації колег й тощо. Акцентовано увагу на тому, що працюючи з текстами казок, оповідань В. Сухомлинського, діти стають більш соціальними, емоційнішими. Зроблено висновок, що Н. О. Ярута переосмислює зміст та розробляє нові підходи формування ціннісних орієнтацій: через «прожиття» і переживання творів В. О. Сухомлинського, допомагає дітям відкрити світ людських взаємин, формуючи в них позитивне сприйняття довкілля і себе у ньому; підводить дітей до особистісного сприйняття і розуміння таких філософських понять, як душа, совість, добро, щастя.