У статті розглянуто роль навчальної дисципліни «Технологія та організація наукових досліджень в освіті» у підготовці майбутніх магістрів початкової освіти на основі узагальнення досвіду викладання дисципліни у Рівненському державному гуманітарному університеті упродовж дванадцяти років. Визначено мету, основні задання курсу. З’ясовано, що на практичних і лабораторних заняттях широко використовуються інтерактивні методи викладання, зокрема, «сase study» (метод кейсів). Доведено, що вагомим сегментом в освоєнні дисципліни є самостійна робота здобувачів вищої освіти, схарактеризовані завдання, що містять творчий характер. Проаналізовано індивідуальні науково-дослідні завдання (ІНДЗ) з дисципліни; схарактеризовано технології підготовки пітчу, доповідей і тез. Акцентовано увагу на особливостях підсумкового контролю у вигляді тестів у Google формі як за кожним модулем, так і в цілому по курсу. Визначено позитивні тенденції на основі наявного досвіду: підвищення ролі курсу у підготовці магістра спеціальності 013 Початкова освіта; врахування методологічних принципів наукового дослідження в обов’язкових і вибіркових компонентах освітньої програми; підбір теми магістерського дослідження ще при підготовці бакалаврів; формування відповідних якостей дослідника у процесі науково-дослідницької діяльності здобувачів через особистісно-діяльнісний підхід до навчання, проблемне навчання, діалогізацію освітнього процесу, оптимальне співвідношення індивідуальних і колективних форм організації навчання. Доведено, що вивчення курсу сприяє підготовці висококваліфікованого фахівця, який володітиме найсучаснішими технологіями та методиками, виконуватиме наукове дослідження на засадах академічної доброчесності, буде ознайомлений з методологією виконання результатів наукового дослідження в освіті, вмітиме готувати й представляти доповіді, наукові статті, тези, кваліфікаційні роботи.

В статті здійснено рефлексивний аналіз діяльності аспірантури в Україні як основної форми підготовки наукових кадрів упродовж століття. З’ясовано, що аспірантура в Україні на сьогодні Законами «Про освіту» (2017), «Про вищу освіту» (2014) нормативно визначена основною формою підготовки науково-педагогічних і наукових кадрів. Досліджено внесок у підготовку аспірантів науково-дослідних кафедр педології; проаналізовано програми підготовки аспірантів на кафедрі в Київському інституті народної освіти. Схарактеризовано діяльність аспірантури з педагогіки в Українському Науково-Дослідчому Інституті Педагогіки (УНДІПі) в Харкові, розглянуто навчальні плани, основні засади їх функціонування. Вивчено низку нормативних документів, які визначали діяльність аспірантури в українських закладах освіти, що регулювали підготовку наукових і науково-педагогічних кадрів через аспірантуру, як-то: «Положення про порядок підготовки науковців при вищих навчальних закладах і науково-дослідних установах» (1925); Постанова ЦВК СРСР «Про навчальні програми й режими у вищій школі й технікумах» (1932); Постанова «Про розмір стипендій для аспірантів втузів, вузів і науково-дослідних інститутів» (1933); Постанова «Про підготовку наукових і науково-педагогічних працівників» (1934); Закон «Про заходи щодо поліпшення підготовки науково-педагогічних кадрів через аспірантуру» (1948); Постанова ВАК «Про підсумки роботи з атестації наукових кадрів за 1947/1948 навчальний рік» (1948); Положення про аспірантуру при вищих навчальних і науково-дослідних установах (1962); Постанова ЦК КПРС і Ради міністрів СРСР «Про заходи щодо покращення підготовки й використання науково-педагогічних і наукових кадрів» (1987); Про затвердження Порядку підготовки здобувачів вищої освіти ступеня доктора філософії та доктора наук у закладах вищої освіти (наукових установах)» (2016). Доведено, що у 30-х рр. модель аспірантури в СРСР була «освітньою»; у 50- х роках ХХ ст. розвиток аспірантури пішов шляхом скорочення освітньої підготовки й трансформувався в «дослідницьку» модель; на початку ХХІ ст. аспірантура реалізовує освітньо-дослідницьку модель підготовки здобувачів освіти.

У статті проаналізовані практики вивчення дітей з обмеженими можливостями здоров’я тих учених, які найбільш плідно працювали у контексті досліджуваної проблеми на землях підросійської України кінця ХІХ – початку ХХ ст., а саме: Івана Сікорського, Миколи Ланге, Григорія Россолімо, Олександра Лазурського. З’ясовано, що І. Сікорський започаткував вітчизняні експериментальні практики вивчення дітей, побудовані на синтезі всіх знань про дітей і спрямовані на реформування освіти; активно поширював у суспільстві ідею необхідності цілеспрямованого педагогічного вивчення дітей, особливо з розумовими і психічними відхиленнями. Ним запропонований такий план вивчення дітей: інстинктивне і життя; воля і рух; розум і пам’ять, тямущість, допитливість; почуття; складний душевний стан, особистість, індивідуальність. Доведено, що М. Ланге започаткував експериментальний напрям у психології; заняття експериментальною психологією (зокрема, проблемами уваги і сприйняття) він поєднував з вивченням психічного розвитку дітей. М. Ланге був переконаний, що педагогіка – це соціальна наука, яка має виходити з життя і грунтуватися на соціологічних дослідженнях, зокрема, й на практиках вивчення дітей. Уточнено, що сферою наукових інтересів Г. Россолімо були клініко-психологічні дослідження інтелектуального розвитку, як у нормі, так і при патології. Учений розробив такий метод вивчення особистості дитини, який дав змогу виявляти рівень її інтелектуального розвитку. Свій метод він назвав методом «психологічних профілів», яким вивчав склад особистості за допомогою спеціально дібраних задач-тестів. Ідеї Г. Россолімо започаткували цілий напрям у розвитку практик вивчення дітей з обмеженими можливостями здоров’я. З’ясовано, що О. Лазурський сформулював основні правила вивчення дітей, створив програму вивчення дитини, побудовану відповідно до його авторської типології особистостей, яка сприяла розвитку практик вивчення дітей з обмеженими можливостями здоров’я в історії вітчизняної освіти кінця ХІХ – початку ХХ ст.

У статті актуалізовано ідеї В. Сухомлинського стосовно методики вивчення дитини. З’ясовано, що, за В. Сухомлинським, методика вивчення дитини включала: вивчення загального фізичного розвитку дитини, стану її здоров’я, захворювання; вивчення сім’ї – батька, матері, братів, сестер, дідусів і бабусь, заняття батьків, побутових умов учня; вивчення темпераменту, характеру, самооцінки, емоцій, волі особистості, розвитку сприймання, мислення, почуттів, інтересів, прагнень, вольових процесів дитини. Запропонована педагогом методика передбачала також вивчення дитини як суб’єкта навчальної діяльності, аналіз інтелектуальних рис, ціннісних орієнтацій та мотивів поведінки. Педагог обґрунтовував доцільність дослідження моральних та духовних якостей дитини, моральної вихованості учнів, рівня їхнього культурного розвитку. Доведено, що ідеї та методичні напрацювання В. Сухомлинського стосовно вивчення дитини не втратили актуальності й у наш час.

У пропонованій статті розкрито значення діагностики як основи психолого-педагогічного супроводу учнів із обмеженими можливостями здоров’я; окреслено зміст поняття «психолого-педагогічний супровід», визначено структурні компоненти, напрями та аспекти розвитку супроводу на сучасному етапі розвитку психолого-педагогічної науки. Обґрунтовано діагностику як необхідну умову ретельного планування виявлення проблемних сфер розвитку дитини; означено завдання первинної, поточної та вихідної діагностики учнів із обмеженими можливостями здоров’я. Визначено зміст діагностичного, корекційного та прогностичного блоків діагностики учня та описано рівні розвитку соціально-значущих функцій. Значна увага приділяється питанням психолого-педагогічної діагностики розладів розвитку в дітей. На основі аналізу програми психічного розвитку дитини запропонована програма диференційної діагностики порушень психічного розвитку дитини. Доведено актуальність навчання дітей із обмеженими можливостями здоров’я та створення для них спеціального корекційно-розвивального середовища; запропоновано визначення корекційно-психолого-педагогічної допомоги та визначено первинність діагностики як головної складової системної допомоги дитині з обмеженими можливостями здоров’я.