No abstract

У VII–VI ст. до н.е. у Давньому Китаї та Стародавній Греції виникають перші філософські вчення про протилежності та їхню роль у суспільстві. Античні мислителі вивчали різні аспекти суперечливої взаємодії між людьми, соціальними групами, суспільствами і країнами, а також проблеми згоди і протиборства, війни і миру. Розроблене римськими юристами право стало потужним механізмом для врегулювання різного роду протистоянь. Якщо в античній філософії джерело різних протистоянь мислителі вбачали у природі та бутті, то в середньовічній філософії це було пов’язано з відсутністю або нестачею добра, Бога в душі людини. В епоху Відродження мислителі звертаються до класичної спадщини Давньої Греції та Риму, вони засуджують будь-які протиборства й соціальні зіткнення. В цю епоху були сформовані дві протилежні думки, які пояснювали причини протиборств у соціумі, адже одні автори бачили причину конфліктності у недосконалій системі соціальної взаємодії, а інші – у недосконалості людської особистості та її негативних рисах. Отже, наукове осмислення конфліктів починається в ранній період становлення філософської думки, а розробка фундаментальних конфліктологічних концепцій – у 1950–1970 роках. Концептуальним методологічним ядром нашого дослідження є інтегративний аналіз конфліктів як складно організованих явищ. У даній статті інтегративний підхід базується на взаємодії історії філософії, історії ідей та українознавства. Саме інтегративний підхід дозволяє випрацювати широку методологічну інтерпретацію конфлікту, яка допоможе: а) знайти відповідь на питання, яким чином можна найоптимальніше врегулювати конфлікти, котрі загрожують цілісності й стабільності суспільства і держави, б) зрозуміти конфлікти як необхідну умову для повноцінного розвитку соціуму (і будь-яких соціальних груп), намагаючись актуалізувати той потенціал оновлення, який характерний для конфліктної взаємодії. Інтегративний підхід дозволяє проаналізувати й систематизувати причини й чинники конфліктизації певного соціуму, які дають найбільш повну картину появи та ескалації будь-якого конфлікту. Інтегративний підхід дозволить подолати обмеженість існуючих методологічних концепцій і поєднати найбільш дієві засоби деконфліктизації та стабілізації соціуму.

Концептуальним методологічним ядром дослідження є інтегративний аналіз конфліктів як складно організованих явищ. Інтегративний підхід дозволяє проаналізувати й систематизувати причини й чинники конфліктизації певного соціуму, які дають повну картину появи та ескалації будь-якого конфлікту. Мислителі доіндустріального суспільства бачили світ стабільним, тому й знання того періоду опирались на вчення Аристотеля. Вчені індустріального суспільства розуміли людину, як центр світобудови, і це призводило до того, що «через людину» пояснювались і з нею пов’язувались практично всі світові процеси, в тому числі й конфлікти. Мислителі Нового часу висловлювали різні судження щодо причин соціальних конфліктів і перспектив їх подолання. У XIX ст. сам по собі конфлікт ще не сприймався як явище, яке підлягає науковому вивченню, але Кант і Геґель, а після них чимало вчених, визнавали плідність соціальних конфліктів і бачили їхнє співвіднесеня з історичним процесом. Багато ідей німецьких філософів є актуальними для сучасної постколоніальної України.

У статті розглядаються особливості розвитку конфліктологічних ідей в історії філософської думки (від Зигмунда Фройда до наших днів). На рубежі ХІХ – ХХ ст. конфліктна проблематика опрацьовувалась у рамках соціально-політичних і правових концепцій суспільного розвитку людства. На початку ХХ ст. починається поступова систематизація конфліктологічних знань. На становлення конфліктології як науки суттєво вплинули зарубіжні психологічні дослідження конфліктів першої половини XX ст. у рамках кількох напрямків. Спроба формування загальної теорії конфлікту у 1950–1970-тих роках базувалась на вивченні динамічно-структурних і функціональних характеристик конфліктів. На рубежі 1960–1970-х років починає формуватися самостійний напрям з вивчення переговорного процесу як частини конфліктної взаємодії. Найвідомішою є концепція Гарвардської школи конфліктології, що базується на інтерпретації конфлікту як конструктивної сили та концепції «принципових переговорів» Р. Фішера і У. Юрі. Нині конфліктологічні дослідження у країнах Заходу здійснюються за такими напрямками: 1) теоретико-ігровий (який започаткував М. Дойч); 2) теорія організаційних систем (яку започаткували Р. Блейк, Дж. Мутон); 3) теорія і практика переговорного процесу (яку започаткували Д. Прюітт, Д. Рубін, Р. Фішер, У. Юрі).

У сучасному світі зростає інтерес до проблеми формування колективної ідентичності. Стаття присвячена вивченню теоретичних, емпіричних і практичних аспектів трансформації колективної ідентичності в контексті інтегральної ідентології (це новий науковий напрям, який досліджує різні форми ідентичності колективних та індивідуальних суб’єктів, динаміку їх розвитку і трансформацій з урахуванням теоретичних, емпіричних та практичних аспектів). Інтегративний підхід дозволяє розглядати різні форми колективної ідентичності (релігійну, регіональну, етнічну, національну, цивілізаційну тощо) в їх системній єдності як цілісну конфігурацію. Інтегративний аналіз дозволив вивчити динаміку трансформацій різних форм колективної ідентичності громадян України у пострадянський період. За цей період відбулися кардинальні зміни у багатьох сферах суспільного життя України. Помаранчева Революція, Революція Гідності, анексія Криму, війна на Донбасі призвели до значних політичних, правових, соціально-економічних та соціокультурних змін, що спричинили процеси трансформації релігійної, регіональної, національно-культурної, громадянсько-політичної, цивілізаційної ідентичності громадян України.