Період кінця ХІХ – 30-х рр. ХХ ст. у Галичині є плідним на численні приклади благодійності українських правників, які через безкорисливу добровільну допомогу (особисту / майнову), участь в українських громадських товариствах та станових (професійних) інституціях добровільно спрямовували ресурси, майно тощо для допомоги окремим соціально незахищеним групам людей, правового захисту, освіти та навчання українців, розв’язання актуальних соціальних, правових, культурно-освітніх, суспільно-політичних проблем, поліпшення умов громадського життя. Особливістю діяльності українських юристів, які гуртувалися в Товаристві українсько-руських правників та Союзі українських адвокатів, було те, що соціально-правовий захист українства на засадах благодійності став пріоритетом професійної діяльності юристів. Правники активно обстоювали станові інтереси української адвокатури, захищали права української мови в судах і державних установах тощо. Важливим аспектом діяльності на ниві благодійництва стало правове просвітництво українського населення. Безпрецедентним явищем були виступи цілої плеяди українських правників у судових процесах оборонцями не лише українських громадсько-політичних партій та об’єднань, а й гучних процесів, в яких вони захищали українських юнаків, членів ОУН, національно свідомих патріотів. Прикладом християнського служіння є діяльність адвоката, громадського діяча та письменника Є. Калитовського, який започаткував у Галичині рух щодо догляду за стрілецькими могилами, спрямований на формування історичної пам’яті та національно-патріотичних почуттів юнацтва. Завдяки активній парламентській і політичній діяльності українські юристи вагомо спричинилися до соціально-правового, національного захисту українства. Українські правники фактично окреслили професіограму юриста, з-поміж компетентностей якого, окрім фахових умінь, помітне місце посідали питання правової, моральної культури, християнсько-етичні проблеми фахової діяльності, що враховували питання громадського служіння на благо українського народу, що в контексті концепції «національної автаркії» означало самовіддану подвижницьку працю задля майбутнього національного, політичного, економічного визволення України.

У статті запропоновано авторський курс навчальної дисципліни щодо ефективнихспособів учіння як можливості набуття найважливіших навичок ХХІ століття (top skills), зокремакомплексне це розв’язання проблем; критичне мислення; креативність; здатність управлятиіншими; формування власної думки та ухвалення рішення; ведення переговорів; емоційнийінтелект; гнучкість розуму тощо. Аби сформувати жорсткі, професійні навички (hard skills) потрібнезасвоєння знань та умінь, які можна перевірити завдяки іспиту. Утім нині працедавці у фаховійсфері переважно зважають радше на м’які навички (soft skills) як комплекс неспеціалізованих,надпрофесійних навичок, що не стосуються конкретної сфери фахової діяльності. Метою вивченнядисципліни «Ефективні способи учіння» є формування системи навичок учіння для, опануваннястудентами мистецтва ефективно навчатися, вироблення позитивного ставлення до самонавчання,освоєння способів отримання максимуму від учіння, ознайомлення зі способами перетворюватискладні процедури засвоєння навичок в прості і зрозумілі тощо. У межах дисципліни розглядаютьсяпитання про оптимальний розподіл власної навчальної діяльності у співвідношенні з повнимобсягом необхідної діяльності; розрахунок орієнтовного часу освоєння конкретного змісту чи дії;ієрархія та класифікація джерел інформації; стилі викладу інформації (науковий, публіцистичний,академічний, художній тощо); шляхи ефективного опрацювання джерел інформації (читання, аудіо,відео) та форми її збереження; осмислення інформації; Вміння критично мислити, грамотнопредставляти інформацію та викладати авторську позицію; планування виходу продукції (результатнавчання); перевірка ефективності процесу учіння; оцінювання результату навчання за визначеними критеріями способи уникнення помилок в навчанні. У статті виокремлено такожпоради для педагогів, наведено тематику практичних заняття (семінари). Визначено, які результатинавчання студент повинен бути здатним продемонструвати внаслідок вивчення цієї навчальноїдисципліни. Означено, що вивчення навчальної дисципліни передбачає формування та розвиток устудентів низки загальних та фахових (педагогічних) компетентностей, зокрема ухваленнясвоєчасних і оптимальних рішень на підставі проведеної аналітичної роботи, усвідомленевикористання інструментів керування проєктами в будь-якій діяльності, орієнтуючись на балансякості результату, витрат і строків. Виокремлено декілька стабільних м’яких навичок, які незмінюються залежно від часу та класифікації, а саме: комплексне розв’язання проблем,креативність, критичне мислення, уміння формувати власну думку та приймати рішення, умінняслухати й запитувати, вміння швидко переключатися з однієї думки на іншу тощо. Проведеноекспериментальну перевірку доцільності вивчення дисципліни «Ефективні способи учіння» тавиявлено позитивні результати її впровадження в практику.

Ступінь духовної культури слугує мірилом фахової компетентності. Тільки завдяки глибинному розумінню морально-етичних засад гуманного суспільства особистість зможе обрати вірний шлях до розвитку цього суспільства. Особливу роль у моральному складнику наукової діяльності педагога-вченого посідає його ставлення до релігії. Взаємини поміж наукою й релігією непрості. Невипадково усе більшого значення науковці надають проблемі духовності фахівця, її психологічному змісту, механізмам становлення. Теперішня фахова освіта практично не забезпечує морального самовизначення особистості. В статті обґрунтовано концептуальні засади духовного розвитку особистості науково-педагогічних працівників закладів вищої освіти в контексті гуманістичної парадигми освіти й науки. Окреслені у статті позиції стисло регламентуються концептуальними засадами розвитку духовності науково-педагогічних працівників, згідно з якими особистість формується на базі гуманістичних ідей сучасного суспільства, як-от: 1) цілісність розвитку особистості науково-педагогічних працівників з ціннісно-мотиваційною домінантою, яка концентрує інструментальні властивості, гармонізує всі аспекти його діяльності; 2) поєднання загального, фахового й індивідуалізованого розвитку особистості з урахуванням їх істотного впливу на розвиток індивіда; 3) формування духовної культури науково-педагогічних працівників як усвідомлення духовного виміру науково-педагогічної діяльності; 4) національна гідність вченого як складника духовної культури, що має свою історичну специфіку з неповторними, притаманними для конкретної нації рисами; 5) єдність науки та освіти, що базується на тенденціях розвитку наукової практики викладача (взаємний зв'язок досвіду наукової й педагогічної роботи; повсякчасне збагачення змісту, форм і методів наукової праці педагога та його науково-дослідної діяльності тощо); 6) урахування раннього початку розвитку, побудоване на основі первісного фахового та педагогічного досвіду та подальших змін, на які впливають освіта, життєвий і фаховий досвід людини, її самовдосконалення тощо; 7) цілепокладання фахових знань, усвідомлення, в ім'я чого їх здобувають, куди веде знання і який результат його реалізації в житті та професійній діяльності особистості.