Кантова «Критика сили судження» (Kritik der Urteilskraft) побачила світ цілком за побажанням її авторанаприкінці квітня 1790 р. саме до пасхального ярмарку. У передмові до цього твору автор досить недвозначно твердить, що ним він «завершує свою цілу критичну справу …і переходить до доктринального», тобто до систематичної розробки метафізики природи й метафізики звичаїв [AA V: 170]. Ця третя й остання «Критика», за задумом автора, має завершувати будову критичної філософії, започатковану «Критикою чистого розуму» (1781/1787) на ниві теоретичного пізнання і продовжену «Критикою практичного розуму» (1788) у царині морального вчення. Утім, такою своєю самооцінкою Кант почасти підготував поширений погляд на свою творчість, мовляв, три «Критики» й є головними творами, що відбивають зміст його «революції способу мислення». Хоч би як ставитися до такої філософеми, але парадоксальність полягає в тому, що читач жодної з «Критик» не відчуватиме, що має бути ще наступна, хоча ретроспективно й помічатиме зв'язок із попередньою. І це при тому, що Кант щораз підкреслював систематичний характер своєї філософії! Певно, найбільшу загадку тут являє собою якраз третя «Критика», позаяк і її головна тематика (естетика й телеологія), й обґрунтування Кантом принципу її побудови не вповні пояснюються на підставі попередніх творів. У підручниках, монографіях і навіть спеціальних дослідженнях здебільшого оминається питання про історію виникнення відповідного твору Канта. Так, Вольфганґ Рьод у ґрунтовному й аналітичному викладі критичної філософії Канта обмежується лише констатацію: «Кілька років перед оприлюдненням "Критики сили судження" Кант вочевидь ще не думав про те, щоби перетворити естетику на тему трансцендентального дослідження» [Röd 2006: 92]. А Отфрид Гьофе взагалі не зупиняється на історії виникнення третьої «Критики», одразу переходячи до різнопланового змісту цього твору [Höffe 1992: 259-261] Натомість Манфред Кюн у своїй блискучій біографії німецького філософа не лише викладає телеологічні міркування зі статті «Про вжиток телеологічних принципів у філософії» (1788), що безпосередньо передувала появі третьої «Критики», а й дискутує з новітнім дослідженням Джона Заміто про ґенезу твору, а саме з тезою про те, що, мовляв, «витоки третьої «Критики» містяться в Кантовому затятому суперництві з Гердером» [Kuehn 2001: 343-345]. Сучасні автори зважають на історію виникнення третьої «Критики» в дуже обмежених випадках, наприклад, коли йдеться про видозміни в Кантовій оцінці поняття
