У статті обґрунтовано лінгводидактичні засади формування пунктуаційної компетентності майбутнього вчителя початкових класів у процесі навчання української мови. Установлено, що лінгвістичну основу навчання пунктуації становлять принципи української пунктуації, до яких зараховано синтаксичний, смисловий та інтонаційний. У лінгводидактичній площині процес формування пунктуаційної компетентності ґрунтується передусім на розумінні таких термінів як «пунктуація», «розділовий знак», «пунктограма», «пунктуаційне правило», «пунктуаційні норми». Проаналізовано поняття «пунктуаційна компетентність майбутнього вчителя початкових класів», яке потлумачено як набуту особистісну здатність оформлювати писемне мовлення будь-якого функційного стилю відповідно до чинних пунктуаційних норм на основі ціннісного ставлення до мови. Зазначено, що навчання пунктуації відбувається із застосуванням таких традиційних методів, як розповідь, бесіда, робота зі словником, метод вправ, а також інноваційних, зокрема проєктного, дослідницького, ситуаційного та інтерактивного. Наголошено, що у процесі вивчення пунктуаційних норм використовуються різні типи завдань, зокрема: списування, пунктуаційні практикуми, диктанти, добір прикладів і складання речень для ілюстрування певних пунктограм, складання речень за схемами, опорними словами чи синтаксичними конструкціями, перебудову речень, редагування текстів, написання творчих робіт. Зазначено, що в умовах модернізації вищої освіти, оновленні її змісту та структури, зростає значущість самостійної роботи студентів, оскільки в результаті самоосвітньої діяльності студенти набувають навичок самостійного здобування знань, вміння застосовувати правописні знання у конкретних комунікативних ситуаціях. Встановлено, що впровадження технології формування пунктуаційної компетентності майбутнього вчителя початкових класів значно розширює діапазон можливостей суб’єктів освітнього процесу, оскільки сприяє осмисленому застосуванню компетенцій під час освітнього процесу.

Стаття присвячена проблемі реалізації демократичного цивільного контролю у Державній прикордонній службі України. Проаналізовано наукові праці різного спрямування (монографії, дисертації, наукові публікації) з метою отримання цілісного уявлення про стан демократичного цивільного контролю у секторі безпеки та оборони, зокрема у прикордонному відомстві. Розкрито поняття «демократичний цивільний контроль» як результат виокремлення тільки суттєвих його ознак, тобто це сукупність законних заходів або процедур правового, організаційного, кадрового або іншого змісту (характеру) з метою забезпечення пріоритету права, легітимності, законності, публічності та підзвітності сектора безпеки й оборони та сприяння його результативній діяльності з виконання функцій національної безпеки держави. Виокремлено ключові принципи демократичного цивільного контролю над сектором безпеки та оборони: домінування цивільної сфери соціуму над військовою, що є основним регулятивним чинником визначення змісту демократичного цивільного контролю над сектором безпеки та оборони; комунікація між цивільними та військовими в інтересах суспільства; професіоналізація військової служби, що породжує довіру та зростання авторитету служби в соціумі. Проаналізовано такі механізми демократичного цивільного контролю у прикордонній службі: правовий механізм, що є основою забезпечення його демократизації та фундаментом реалізації всіх форм і видів як державного, так і громадського контролю (ухвалення відповідних нормативно-правових документів, призначення яких полягає у чіткому визначенні термінології, функцій, прав та обов’язків сторін; задоволення вимог щодо відкритості та публічності відомства); організаційний механізм, що відповідає за чіткість структури та організаційно-штатних особливостей у різних формах та видах державного і громадського контролю (забезпечує чіткість та конкретизацію контролю; відображає специфіку його організаційної штатної структури); громадські ради та консультації; державно-приватне партнерство в українському суспільстві, а особливо у секторі безпеки та оборони, що є маловивченим видом контролю, який не отримав необхідного розвитку та функціонування.

Анотація. У статті представлено критичне мислення як цілеспрямований процес мислення, який дає можливість здобувачам освіти сприймати, аналізувати, інтерпретувати, систематизувати, оцінювати інформацію, результат діяльності й обирати власну позицію, аргументувати власні думки й вчинки. Проаналізовано класифікації мислення за: характером виконуваних завдан; способом виконання завдань; рівнем новизни й оригінальності; функціями. Визначено ключові ознаки критичного мислення, описано погляди на критичне мислення відомих філософів, провідних науковців-психологів, зарубіжних і вітчизняних педагогів минулого і сьогодення. Ключові слова: критичне мислення; наочно-дійове мислення; наочно-образне мислення; словесно-логічне мислення; абстрактно-логічне мислення; творче мислення; відтворювальне мислення.

У статті на підставі нормативно-правових актів та інших документів нормативного характеру, первинних джерел, архівних й етнографічних документів, наративних джерел, а саме численних інтерпретаційних праць з проблеми розвитку етнопедагогіки українців, праць з методології й теорії досліджуваної проблеми проаналізовано розвиток етнопедагогіки українців на західноукраїнських землях (1772–1939 рр.) Нами визначено чинники розвитку етнопедагогіки на західноукраїнських землях. Етнодемографічні, що відображають статистику українського населення західноукраїнських земель у досліджуваний період, представлено абсолютно та відносно чисельні, соціально-статусні та стратифікаційні тенденції української спільноти Західної України у визначеному періоді. Соціально-політичні процеси, що спостерігалися на території західноукраїнських земель і на території панівних імперій, віддзеркалили специфіку організації соціального інституту освіти й виховання дітей та молоді на західноукраїнських землях. Соціокультурні, зважаючи на те, що українська етнонаціональна більшість функціонувала впродовж усього досліджуваного періоду як територіальна й соціальна частка інокультурних та іномовних соціумів – австрійського, польського, російського. Нами було розглянуто етнопедагогічні характеристики моделей та змісту шкільної освіти українців на західноукраїнських землях наприкінці XVIII – на початку ХХ століття. Побудовано три моделі українського шкільництва в Західній Україні в першій половині ХХ століття: точково-фрагментарну – визначається фрагментарним характером створення, функціонування й розвитку українських освітніх закладів у Західній Україні в досліджуваний період; лінійно-фрагментарну – визначається наявністю одного з освітніх ступенів (передовсім, мережі початкових навчальних закладів); ступенево-фрагментарну – позначена існуванням мережі освітніх закладів та установ усіх наявних у тогочасному суспільстві рівнів освіти (дошкільні, початкові, середні, вищі; приватні і державні освітні заклади; заклади соціальної сфери, та інші)

У статті здійснено студіювання наукових праць з питання оцінювання навчальних досягнень здобувачів освіти в контексті стратегій сучасної середньої освіти, проаналізовано ключові поняття системи оцінювання навчальних досягнень учнів у науково-педагогічній, лексико-графічній, довідково-енциклопедичній літературі, висвітлено їх сутність та переосмислення розуміння оцінки, цінностей та культури оцінювання в Новій українській школі. Наголошено, що в Новій українській школі функції оцінювання розширено й доповнено такими як формувальна, розвивальна, орієнтувальна, коригувальна, прогностична, констатувальна. Особливо актуалізується нині формувальна функція оцінювання, що передбачає не лише фіксацію отриманих результатів, а й оцінювання та супровід прогресу особистих досягнень учня/учениці. Визначено доцільність впровадження формувального оцінювання як сучасного інструмента підвищення якості навчання в Новій українській школі. Оскільки під час формувального оцінювання зростає навчальна мотивація учнів, вони бачать зацікавленість учителя, який допомагає їм стати успішними у навчанні. Зазначено, що формувальне оцінювання дозволяє учням визначити, на якому етапі вони перебувають і в якому напрямі має здійснюватися їх подальший поступ, яких зусиль треба докладати, які способи і форми діяльності треба використовувати для досягнення максимально можливих результатів навчання. Схарактеризовано основні види оцінювання результатів навчання здобувачів початкової освіти Нової української школи, розкрито сутність оцінювання навчальних досягнень учнів у системі освітнього процесу. У статті акцентовано, що система оцінювання за останні роки зазнала значних змін відповідно до вимог Нової української школи. Сучасне оцінювання не зводиться лише до визначення рівня сформованості компетентностей учня/учениці відповідно до очікуваних результатів навчання, а передбачає безперервний моніторинг індивідуального розвитку особистості, підтримку кожної дитини та створення мотивації до навчання впродовж усього життя.